Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

«Так, – кажу я їй, – все це дуже добре», – кажу я. «Але якби ти була на моєму місці, ти б зробила те саме». Я така: «Легко критикувати, якщо у тебе немає таких проблем, як у мене».

«Ах, – сказала друга, – це точно. Ти права, як то кажуть, не в брову, а в око».

Різкі голоси раптово замовкли. Жінки подивилися на Вінстона з ворожим мовчанням, коли він проходив повз них. Хоча це була не зовсім ворожість, швидше настороженість, короткочасна напруга, як коли повз тебе проходить якийсь невідомий звір. Сині комбінезони Партії не часто побачиш у таких кварталах. І справді, було нерозумно з'являтися у таких місцях, якщо тільки у тебе там не було якоїсь конкретної справи. Патрулі можуть зупинити тебе, якщо ти випадково попадеш їм на очі. «Ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви покинули робоче місце? Це ваш звичайний шлях додому?», і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь правило, яке забороняло йти додому незвичним маршрутом, але цього було достатньо, щоб привернути до себе непотрібну увагу і потрапити в поле зору Поліції Думок.

Раптом всю вулицю охопила якась паніка, всі почали бігати і розбігатися у сторони, як щури, ховаючись по своїх домівках-норах. З усіх боків лунали крики, які попереджали про небезпеку. Молода жінка вискочила з дверей будинку попереду, схопила маленьку дитину, яка гралася у калюжі, накрила її своїм фартухом і знову пірнула всередину будинку, причому все це виглядало наче один гарно налагоджений рух. В ту ж мить чоловік у чорному пом'ятому костюмі вибіг з провулку, підбіг до Вінстона, збуджено тикаючи пальцем у небо.

«Парилка!» – закричав він. «Бережіться, шановний! Вибух над головою! Негайно лягайте на землю!»

«Парилкою» проли чомусь називали балістичні ракети. Вінстон тієї ж миті впав на землю обличчям вниз. Проли майже ніколи не помилялися, коли попереджали вас про вибухи. Схоже, у них був якийсь інстинкт, який підказував їм за кілька секунд, що наближається ракета, хоча ракети, ймовірно, летіли зі швидкістю більшою за швидкість звуку. Вінстон закрив голову руками. Пролунало жахливе ревіння, від якого, здавалося, здибилася бруківка, і дощ з дрібних предметів посипався йому на спину. Коли він встав, то виявив, що був весь вкритий уламками скла, що вилетіло з найближчого вікна.

Вінстон пішов далі. Вибух зруйнував декілька будинків далі по вулиці. В небі висів чорний стовп диму, а навколо руїн вже збирався натовп. Трохи попереду на тротуарі лежала невелика купка штукатурки, і посеред неї була наче якась яскраво-червона смуга. Підійшовши до неї, Вінстон побачив, що це була людська рука, відрізана від зап'ястя. Якщо не брати до уваги закривавленого зрізу, рука була настільки білою, що нагадувала гіпсовий зліпок. Він ногою зіштовхнув її в стічну канаву, а потім, щоб уникнути натовпу, звернув у провулок праворуч. Через три-чотири хвилини він покинув зону ураження, і життя повернулося до звичного ритму, ніби нічого й не сталося. Було майже двадцять нуль-нуль, і у розливайках, які часто відвідували проли (вони називали їх «пабами»), було багато відвідувачів. З брудних дверей, які нескінченно то відкривалися, то закривалися, смерділо сечею, тирсою і кислим пивом. Трохи збоку від входу стояли троє чоловіків, той, що стояв по центру тримав у руках газету, а двоє інших читали через його плече. Ще до того, як Вінстон підійшов досить близько, щоб розгледіти вираз їхніх облич, він побачив, що навіть тіла їх були напружені від захоплення процесом читання. Вочевидь, вони читали якусь серйозну новину. Він був за кілька кроків від них, коли раптово двоє з них почали запекло сперечатися. На мить Вінстону здалося, що вони ось-ось поб'ються.

«Та послухай мене, чорт забирай! Я кажу тобі, що номери, які закінчуються на сімку, не вигравали вже більше року!»

«А ось і вигравали!»

«Та ні, чорт забирай! Вдома у мене лежить список з усіма виграшними номерами, я веду його вже більше двох років. Я чітко стежу за цим і регулярно все записую. І кажу тобі, немає там числа, яке закінчується на сімку…»

«А я тобі кажу, що сімка вигравала! Я навіть можу назвати тобі той клятий номер, він закінчувався на чотири нуль сім. Це було у лютому, так, другий тиждень лютого».

«Який ще лютий, впертий ти дурень! У мене все записано чорним по білому. Ще раз тобі повторюю, не було там номера…»

«Ой, та вгамуйтеся ви обидва!» – сказав третій.

Вони говорили про лотерею. Відійшовши метрів на тридцять, Вінстон озирнувся – чоловіки все ще пристрасно сперечалися. Лотерея з щотижневим розіграшем величезних призів була єдиним публічним заходом, якому проли приділяли серйозну увагу. Можливо, для мільйонів пролів лотерея була головною, якщо не єдиною, причиною жити. Вона була їх радістю, їх божевіллям, їх ліками, їх стимулом хоч до якоїсь розумової діяльності. Коли справа стосувалася лотереї, навіть люди, які ледь вміли читати і писати, виявлялися здатними до складних обчислень і приголомшливих розумових трюків. Була ціла каста людей, які заробляли на життя, просто торгуючи системами закономірностей, прогнозами та щасливими амулетами. Вінстон не цікавився лотереями, які проводило Міністерство достатку, але він знав (насправді, всі у Партії знали), що переважно призи були фіктивними. Реально виплачувалися лише невеликі суми, а от головний приз завжди вигравали неіснуючі люди. За відсутності будь-якого реального сполучення між різними частинами Океанії влаштувати це було досить легко.