Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

«Насправді я хотів запитати у вас ось що, – перебив він, – чи вважаєте ви, що тепер у вас більше свободи, ніж було тоді? Що зараз з вами поводяться краще. Чи правда, що раніше багаті люди, люди при владі…»

«Палата лордів», – уточнив старий.

«Нехай буде Палата лордів, якщо хочете. Так от я питаю, чи ставилися ці люди до вас як до нижчої істоти просто тому, що вони були багаті, а ви бідні? Наприклад, чи правда, що вам доводилося називати їх «сер» і знімати капелюха, коли ви проходили повз них?»

Старий, здавалося, глибоко задумався. Перш ніж відповісти, він випив близько чверті склянки пива.

«Так, – сказав він, – їм подобалося, якщо ви торкалися свого капелюха при зустрічі з ними. Це було щось на зразок прояву поваги. Я, власне, не те щоб погоджувався з цим, але робив це досить часто. Доводилося, так би мовити».

«І звичайною справою було… Я цитую тільки те, що я читав у підручниках з історії. Чи могли ці люди, чи їх слуги зіштовхнути вас з тротуару у стічну канаву?»

«Так, одного разу мене зіштовхнули у канаву», – сказав старий. «Пам'ятаю це, ніби це було вчора. Це був вечір регати, ну, перегони на човнах, іншими словами. На цих регатах хуліганів, звичайно, вистачало, і ось я випадково натикаюся на молодика на Шафтсбері-авеню. На вигляд він був начебто пристойний джентльмен, біла сорочка, циліндр, чорне пальто. Його хитало як той маятник, ось я і врізався у нього випадково. А він мені такий: «Дивись, куди преш?», а я йому у відповідь: «А ти що, купив усю цю кляту вулицю?», а він: «Та я тобі голову відірву, якщо будеш до мене лізти». Я кажу: «Ти п'яний. Я зараз покличу поліцейського». І ось уявляєш, він бере мене за комір і штовхає так сильно, що я мало не потрапив під колеса автобуса. Що ж, у ті дні я був молодий, і вже збирався наваляти йому, але…»

Вінстона охопило почуття безпорадності. Спогади старого були якимось калейдоскопом дрібних деталей, діалогів та історій. Його можна було розпитувати хоч увесь день, і не отримати жодної реальної інформації. В якомусь сенсі партійні історії все ще можуть бути правдою: вони можуть навіть бути повністю правдивими. Він зробив останню спробу:

«Можливо, я не зовсім чітко висловився», – сказав він. «Я намагаюся сказати ось що. Ви вже дуже довго живете на цьому світі, ви прожили половину життя до революції. Наприклад, у 1925 році ви вже були дорослим. З того, що ви пам'ятаєте, як на вашу думку, життя у 1925 році було кращим чи гіршим, ніж зараз? Якби ви могли обирати, ви б хотіли повернутися у ті часи чи жити зараз?»

Старий задумливо подивився на дошку для дартсу. Він пив пиво, але вже повільніше, ніж раніше. Коли він заговорив, це було вдумливо і по-філософськи, ніби пиво пом'якшило його норов.

«Я знаю, що ви очікуєте почути від мене», – сказав він. «Ви очікуєте, що я скажу, що я знову хотів би стати молодим. Більшість людей так і сказали б. У молодості в тебе є здоров'я і сила. Коли проживеш з моє, синку, звичайно, ні про яке здоров'я і мови бути не може. У мене страшно болять ноги і мій сечовий міхур не дає мені спокою, мені доводиться вставати у туалет по шість-сім разів за ніч. З іншого боку, бути старим доволі непогано, є тут свої переваги. У тебе вже немає колишніх турбот. Ніяких проблем з жінками, і це чудово. Я не був з жінкою вже майже тридцять років, і знаєш, мені й не хочеться».

Вінстон відвернувся і дивився у каламутне вікно. Це було марно. Він вже збирався замовити ще пива, коли старий несподівано піднявся і швидко почовгав до смердючих пісуарів у дальньому кутку зали. Зайві півлітра дали про себе знати. Вінстон посидів хвилину або дві, дивлячись на свою порожню склянку, і майже не помітив, як ноги знову винесли його на вулицю. Ще років двадцять, розмірковував він, і можливість отримати відповідь на таке важливе, але при цьому просте запитання «Чи було життя до революції кращим, ніж зараз?» назавжди буде втрачено. Насправді на це питання неможливо було відповісти навіть зараз, оскільки ті кілька свідків старих часів були не здатні порівнювати одну епоху з іншого. Вони пам'ятали мільйон непотрібних дрібниць, таких як сварка з колегою по роботі, пошуки втраченого велосипедного насоса, вираз обличчя давно померлої сестри, вихори пилу вранці сімдесят років тому, але всі дійсно важливі події вони вже не пам'ятали. Вони були як ті мурахи, які бачать маленькі предмети, але не помічають великих. А якщо реальні свідки історичних подій зовсім нічого не пам'ятають, а письмові записи про ці події сфальсифіковані, то твердженням Партії про поліпшення умов людського життя доводиться просто сліпо вірити, бо вже не існувало і ніколи більше не буде існувати еталона, який можна було б протиставити цим твердженням.