Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

У цей момент хід його думок різко перервався. Він зупинився і подивився вгору. Він опинився на вузькій вулиці, де кілька темних магазинчиків потонули серед житлових будинків. Прямо над його головою висіли три вицвілі металеві кулі, які виглядали так, немов колись були позолочені. Здавалося, він знає це місце. Звісно! Він стояв біля крамнички, де купив щоденник.

Його охопив страх. Було і так доволі необачно купляти той записник, і він поклявся ніколи більше не наближатися до цього місця. І ось у той момент, коли він дозволив своїм думкам дрейфувати по океану свідомості, його ноги самі повернули його сюди. Саме від подібних суїцидальних імпульсів він сподівався захистити себе, почавши вести щоденник. Одночасно він подумки зауважив, що, хоча була вже двадцять перша година, магазин все ще був відкритий. Подумавши, що всередині він буде привертати менше уваги, ніж якщо буде тинятися по вулиці, він зайшов до магазину. Якщо його запитають, що він тут робить, він зможе правдоподібно відповісти, що намагався купити леза для гоління.

Господар тільки но запалив масляну лампу, від якої йшов різкий, але все ж приємний запах. Це був чоловік років шістдесяти, кволий, сутулий, з довгим носом і добрими очима, які дивилися з-за товстих лінз окулярів. Його волосся було майже білими, але густі брови були вугільно чорними. Ці його окуляри, м'які метушливі рухи і той факт, що він був одягнений у старий оксамитовий піджак, створювали йому якийсь інтелігентний образ, ніби він був письменником або, можливо, музикантом. Голос у нього був м'який, немов трохи приглушений, а мова не була такою неграмотною та грубою, як у більшості пролів, хоча він і говорив з просторічним лондонським акцентом.

«Я впізнав вас ще з вулиці», – відразу сказав він. «Ви той джентльмен, який купив записну книжку. Так, вона виготовлена з дуже якісного паперу, яка називається верже кремового кольору. Такий папір не роблять уже… о, ризикну сказати, років п'ятдесят. Він подивився на Вінстона поверх окулярів. Чи можу я ще чимось вам допомогти? Чи ви просто зайшли подивитися?»

«Я просто проходив повз», – невизначено сказав Вінстон. «Я просто заглянув. Я не шукаю нічого конкретного».

«Ну, що ж, добре, – сказав господар крамнички, – бо не думаю, що зміг би вам допомогти». Він розвів руками, наче вибачаючись. «Як бачите, магазин майже порожній. Правду кажучи, торгівля антикваріатом, як на мене, приречена. Нема вже більше ні попиту, ні запасів. Меблі, фарфор, скло, все поступово ламається чи б'ється. Метал в основному переплавляється. Я вже багато років не бачив латунних свічників».

Насправді, крихітний магазин був забитий речами, але серед них не було майже нічого, що мало хоч найменшу цінність. Там майже не було де розвернутися, тому що по всьому периметру магазину вздовж стін стояли незліченні рами для картин, вкриті товстим шаром пилу. У вітрині були підноси з гайками та болтами, тупі зубила, ножі зі зламаними лезами, обшарпаний годинник, який зупинився ще років двадцять тому, та інший непотріб. На маленькому столику у кутку теж валялися різні предмети – лаковані табакерки, агатові брошки тощо – однак серед цього мотлоху можна було знайти і щось цікаве. Коли Вінстон підійшов до столу, його увагу привернув круглий гладенький предмет, який м'яко мерехтів у світлі лампи. Вінстон взяв його і уважно роздивився.

Це був важкий шматок скла, опуклий з одного боку і плоский з іншого. І його колір, і його текстура мали якусь особливу м'якість дощової води. У центрі, візуально збільшений за рахунок опуклої поверхні, знаходився дивний предмет рожевого кольору, який нагадував чи то маленьку троянду, чи морський анемон.

«Що це таке?» – запитав Вінстон, зачарований цією витонченою річчю.

«Це корал», – сказав старий. «Можливо навіть з Індійського океану. Раніше їх от таким чином заливали рідким склом. Такі речі робили років сто тому, не менше».

«Дуже красиво», – сказав Вінстон.

«Так, красиво», – м'яко сказав старий.

«Але сьогодні мало хто оцінить красу такого виробу». Він закашлявся. «Якби так сталося, що ви захотіли його купити, це коштувало б вам чотири долари. Пам'ятаю, колись така річ коштувала вісім фунтів, а вісім фунтів то було… ну, я не скажу точно, але це були великі гроші. Але кого зараз хвилює справжній антикваріат? Хоча його вже майже і не залишилося».

Вінстон не роздумуючи заплатив чотири долари і сунув скляну річ до кишені. Його приваблювала не стільки краса застиглого у склі корала, скільки те, що він належав до епохи, зовсім відмінної від нинішньої. М'яке і гладеньке, немов дощова крапля, це скло не було схоже ні на одне скло, яке Вінстон коли-небудь бачив. Ця штуковина приваблювала його ще більше через свою очевидну нефункціональність, хоча він припустив, що колись вона була задумана як прес-пап'є. Предмет відтягував кишеню своєю вагою, але, на щастя, це було не дуже помітно зі сторони. Було дивно, навіть провокаційно, якщо член Партії мав таку річ. Все старе та красиве завжди викликало підозри. Отримавши свої заповітні чотири долари старий помітно повеселішав. Вінстон зрозумів, що можна було сторгуватися і за три, а може і за два долари.