Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

Вулиця вела у глухий кут. Вінстон зупинився, постояв кілька секунд, нервово обмірковуючи, що йому робити, потім повернувся і пішов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дівчиною вони розминулися хвилини три назад і що він, ймовірно, зможе її наздогнати. Він може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному місці, а потім розбити їй череп каменем. Шматок скла в його кишені досить важкий і підійде для цього завдання. Однак, Вінстон одразу відмовився від цієї ідеї, бо навіть думка про найменше фізичне зусилля була нестерпною. Він не міг бігти, не міг нанести удар. Крім того, вона була молодою та міцною, і напевно буде захищатися і відбиватися. У його голові промайнула ще одна ідея – швидко дістатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собі часткове алібі на вечір. Але це теж було неможливо. Смертельна втома скувала все його тіло. Все, що він хотів, це скоріше повернутися додому, а потім сісти і просто мовчати.

Коли він повернувся до квартири, було двадцять два нуль-нуль. У двадцять три тридцять у всьому будинку вимикали світло. Він пішов на кухню і проковтнув майже повну чашку джина «Перемога». Потім він підійшов до столу в ніші, сіл і вийняв щоденник з шухляди. Але відкрити його він наважився не відразу. З телеекрану пронизливий жіночий голос співав патріотичну пісню. Вінстон сидів, дивлячись на мармурову обкладинку записника, і безуспішно намагався заглушити голос у своїй голові.

Вони прийдуть за тобою вночі, вони завжди приходять вночі. Розумніше було б вбити себе до того, як тебе зловлять. Безсумнівно, деякі люди так і робили. Багато зникнень насправді були самогубствами. Але потрібно мати неймовірну мужність, щоб накласти на себе руки у світі, де дістати вогнепальну зброю або будь-яку надійну та швидкодійну отруту було абсолютно неможливо. Він з деякою цікавістю почав обмірковувати біологічну марність болю і страху, зрадливість людського тіла, яке завжди ціпеніє саме у той момент, коли потрібно діяти. Він міг би змусити замовкнути темноволосу дівчину, якби діяв досить швидко, але саме у цей небезпечний і відповідальний момент він повністю втратив здатність щось робити. Йому спало на думку, що в моменти кризи людина ніколи не бореться проти зовнішнього ворога, а завжди проти власного тіла. Навіть зараз, незважаючи на джин, тупий біль у животі не давав йому мислити логічно. Він розумів, що саме так все і відбувається у всіх героїчних або трагічних ситуаціях. На полі бою, у камері тортур або на потопаючому кораблі те, за що ви боролися просто забувається, бо на перший план виходять лише фізичні відчуття. Ваше тіло наче роздувається, поки не заповнює весь ваш всесвіт, і ви вже нічого крім нього не бачите. Та й навіть якщо вас не паралізує страх або крик болю, життя все одно зводиться до постійної боротьби з голодом, холодом, безсонням, печією або хворим зубом.

Він відкрив щоденник. Було важливо щось записати. Жінка на телеекрані почала співати нову пісню. Її голос, здавалося, застряг у його мозку, як уламок скла. Він спробував щось написати для О'Брайана (чи для кого б він там не писав цей щоденник), але замість цього почав думати про речі, які трапляться з ним після того, як Поліція Думок схопить його. Неважливо, одразу тебе вб'ють чи ні. Головне, що ти знав, що тебе вб'ють. Але перед смертю (ніхто не говорив про такі речі, але всі знали про них) була рутинна процедура зізнання у злочинах, яку кожному потрібно було пройти: плазування і благання про пощаду, тріск зламаних кісток, вибиті зуби, розбита голова і вирване волосся.

Навіщо взагалі терпіти все це, якщо кінець завжди однаковий? Чому не можна просто відразу скоротити життя на кілька днів або тижнів? Нікому ніколи не вдавалося уникнути викриття і зізнання у злочинах. Якщо ти хоч раз піддався спокусі та допустив у своїй свідомості думкозлочин, ти міг бути абсолютно впевнений, що через деякий час ти помреш. Тоді для чого весь цей майбутній жах, якщо він нічого не змінить?

Вінстон знову спробував уявити перед собою О'Брайана. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав йому той уві сні. Він знав, що це означає, або думав, що знав. Місце, де немає темряви, було майбутнім, яке йому не судилося побачити, але частиною якого, завдяки своєму знанню, він міг стати. Голос з телеекрану гудів у вухах і заважав думати. Вінстон взяв до рота сигарету. Половина тютюну одразу випала йому на язик, бридкий гіркий пил, який прилип до язика і виплюнути його було дуже складно. Перед очима з'явилося обличчя Старшого Брата, витіснивши образ О'Брайана. Як і кілька днів тому, він вийняв з кишені монету і подивився на неї. Обличчя дивилося на нього важким, спокійним, зверхнім поглядом: цікаво, яка усмішка ховалася під цими темними вусами? Слова зазвучали в його голові, як свинцевий дзвін: