Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

«Нагорі є ще одна кімната. Якщо хочете, можете подивитись», – сказав він. «Там, звичайно, немає нічого особливого, всього кілька дрібничок. Але якщо хочете, можемо піднятися глянути. Я візьму лампу, щоб ви гарненько могли все роздивитись».

Він запалив ще одну лампу і повільно пішов нагору по крутих сходах, які вели до вузького проходу у кімнату, вікна якої виходили не на галасливу вулицю, а на затишний внутрішній двір. Вінстон зауважив, що меблі були розставлені таким чином, ніби ця кімната була призначена для проживання. На підлозі лежав килим, на стінах висіли картини. Ще там було глибоке крісло з високою спинкою, яке стояло біля каміна. На камінній полиці цокав старовинний скляний годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Під вікном, займаючи майже чверть кімнати, стояло величезне ліжко з високим матрацом.

«Ми з дружиною жили тут, поки вона не померла», – сказав старий, наче знову вибачаючись. «Я розпродаю меблі потроху. Це чудове ліжко з червоного дерева, або, принаймні, буде чудовим, якщо вам вдасться позбутися клопів. Але, можливо, вам воно здається трохи громіздким».

Він тримав лампу високо, щоб освітлювати всю кімнату, і в теплому тьмяному світлі це місце виглядало напрочуд привабливим. В голові Вінстона промайнула думка, що, ймовірно, він міг би знімати цю кімнату за кілька доларів на тиждень, якби, звичайно, йому вистачило на це духу. Це була божевільна ідея, і від неї слід було відмовитися, як тільки вона спала йому на думку, але ця кімната пробудила в ньому свого роду інстинктивну ностальгію. Йому здавалося, що він точно знає, як це, сидіти в кріслі біля каміну, гріти ноги біля відкритого вогню і чекати, поки закипить на плиті чайник – абсолютно один, в цілковитій безпеці, ніхто не дивиться на тебе, голос з телеекрану не наказує тобі, що робити, немає жодного звуку, крім булькання чайника і мірного цокання годинника.

«Ніякого тобі телеекрану!» – не втримався і пробурмотів Вінстон.

«Ах, – сказав старий, – у мене ніколи і не було жодної з цих штук. Надто дорого. І я чомусь ніколи не відчував у цьому потреби. Ось там у кутку стоїть чудовий столик, який розкладається. Хоча, мушу вас попередити, що вам доведеться замінити петлі, якщо ви надумаєте його розкласти».

У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, і Вінстону вже кортіло подивитися, що там є. Однак виявилося, що там не було нічого, крім сміття та купи мотлоху. Пошук і знищення книг проводились серед пролів так само ретельно, як і всюди. Було дуже малоймовірно, щоб десь у Океанії існував екземпляр книги, надрукований до 1960 року. Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамі з рожевого дерева, яка висіла біля каміну, якраз навпроти ліжка.

«Якщо вас раптом цікавлять старовинні гравюри…» – обережно почав він.

Вінстон підійшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра із зображенням овальної будівлі з прямокутними вікнами і невеликою вежею. Навколо будівлі була огорожа, а на задньому плані була якась статуя. Вінстон деякий час дивився на гравюру. Місце здавалося якимось віддалено знайомим, хоча статую він не пам'ятав.

«Рама прибита до стіни, – сказав старий, – але я можу зняти її для вас».

«Я знаю цю будівлю», – нарешті сказав Вінстон. «Тепер це руїни. Вона стоїть прямо посеред вулиці перед Палацом правосуддя».

«Так, так, біля будівлі суду. У неї влучила ракета… багато років тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Він винувато посміхнувся, немов усвідомлюючи, що сказав щось смішне, і додав: «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони».

«Що-що, перепрошую?» – запитав Вінстон.

«Це ви про «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони?» Це була пісенька, яку діти часто наспівували, коли я і сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далі співається, але кінцівка була така: «От запалю я свічки – зможеш в ліжечко лягти. От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк». Була така гра, діти ставали по двоє один за одним і, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору. Ти йшов під руками, і коли пісенька доходила слів: «От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк», руки опускалися і ловили тебе. У пісні були назви всіх лондонських церков. Ну, точніше найбільших».

Вінстон задумався, намагаючись визначити, в якому столітті була побудована зображена на гравюрі церква. Визначити вік лондонських будівель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим після революції, в той час як все, що було явно побудоване раніше, відносилося до якогось незрозумілого туманного періоду, який називали Середньовіччям. Вважалося, що епоха капіталізму не принесла нічого цінного. Історію неможливо було вивчити ні за архітектурою, ні по книгах. Статуї, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити світло на минуле, систематично змінювалося.