Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

«Я розумію ЯК, але я не розумію НАВІЩО».

Скільки ж разів він ставив собі питання, чи не був він божевільним. Можливо, божевільних була просто меншість. Колись ознакою божевілля була віра у те, що Земля обертається навколо Сонця. Сьогодні це була віра у те, минуле не можна змінити. Якщо він один у це вірить, то чи означає це, що він божевільний? Але думка про те, що він міг бути божевільним не сильно його турбувала, більше його жахала думка про те, що він міг помилятися.

Він взяв дитячий підручник з історії і подивився на портрет Старшого Брата, який був зображений на його обкладинці. Гіпнотичні очі дивилися прямо на нього. Було таке відчуття, ніби на вас тисне якась жахлива сила, вона проникає всередину вашого черепа, стискає ваш мозок, залякує вас так, що ви готові відмовитися від ваших переконань і не довіряти вашим власним відчуттям. Зрештою якщо Партія стверджує, що два плюс два дорівнює п'ять, ви повинні у це вірити. Рано чи пізно вони неминуче так і скажуть, бо така вже була їх логіка. Їх філософія заперечувала не лише достовірність власних відчуттів, а й саме існування зовнішньої реальності. І найбільшою маячнею вважався здоровий глузд. Лякало навіть не те, що тебе вб'ють, бо ти думаєш інакше, а те, що вони можуть мати рацію. Зрештою, звідки ми знаємо, що два плюс два дорівнює саме чотири? Або що сила тяжіння дійсно працює? Або що минуле незмінне? Якщо і минуле, і зовнішній світ існують лише у свідомості, а свідомістю можна керувати – що тоді?

Ні! Раптово його переповнила відвага. Чомусь перед очима спливло обличчя О'Брайана. Навіть більше ніж раніше він був упевнений, що О'Брайан на його стороні. Він писав свій щоденник для О'Брайана, так, для нього. Звичайно, вся його писанина була радше схожа на якийсь нескінченний потік свідомості, лист, який ніхто ніколи не прочитає, але все це було адресовано конкретній людині, і від цього Вінстон вирішив відштовхуватися.

Партія веліла не довіряти тому, що ви бачите і чуєте. Такою була їх остаточна і найголовніша вимога. Його серце стискалося, коли він думав про ту жахливу силу, якій він намагається протистояти, про те, з якою легкістю будь-який партійний розумник може перемогти його у суперечці, закидуючи химерними аргументами, які він, скоріше за все, навіть не зрозуміє, не те щоб протиставити їм свої контраргументи. І все ж він мав рацію! Вони були неправі, а він мав рацію. Очевидне і правдиве, нехай воно і здається комусь дурним, потрібно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний світ існує, його закони незмінні. Камені тверді, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землі. Він уявив, наче розмовляє з О'Брайаном і викладає йому важливу аксіому. Він написав:

«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорівнює чотири. Якщо можна це, все інше теж прийде».

З одного з під'їздів на вулицю вислизнув запах меленої кави – справжньої, а не синтетичної кави «Перемога». Вінстон мимоволі зупинився. Приблизно на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, і запах різко обірвався.

Він пройшов вже кілька кілометрів, і варикозна виразка на його нозі дико пульсувала. Це був другий раз за три тижні, коли він пропустив вечір у Громадському центрі, що було досить необачним вчинком з його боку, оскільки без сумнівів кількість ваших відвідувань ретельно перевірялася. Загалом, у члена Партії не було вільного часу і він ніколи не залишався наодинці, крім як у ліжку. Вважалося, що коли людина не працює, не їсть і не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному відпочинку, бо навіть гуляти самому по вулиці було підозріло і трохи небезпечно. На новомові для цього було спеціальне слово «приватжиття», що означало індивідуалізм і ексцентричність. Але сьогодні ввечері, коли він виходив з міністерства, його зачарував аромат свіжого квітневого повітря. Небо було яскраво синім, таким він його ще не бачив у цьому році, і думка про галасливий вечір у Громадському центрі, виснажливі ігри, нудні лекції та нав'язливі розмови, просякнуті джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно він звернув з автобусної зупинки і пішов блукати по Лондону, немов по лабіринту, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, гублячись серед невідомих вулиць і взагалі не думаючи, в якому напрямку він йде.

«Якщо і є надія, – писав він у щоденнику, – то лише на пролів». Ця фраза знову і знову крутилася у нього в голові, констатуючи містичну правду і реальний абсурд. Він блукав серед нетрів десь недалеко від місця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Він неспішно крокував по бруківці, роздивляючись маленькі двоповерхові будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячі нори. Доводилося постійно дивитися під ноги, бо то тут, то там у розбитій бруківці траплялися брудні калюжі. У темних арках будинків юрмилися люди – молоді дівиці з яскраво нафарбованими губами, юнаки, які крутилися навколо них; огрядні неохайні жінки, які перевалювались з ноги на ногу (такими стануть і дівиці років через десять), незграбні згорблені старигани, а ще босоногі діти у лахмітті, які безтурботно гралися у калюжах, а потім розбігалися хто куди, почувши розлючені крики своїх матерів. Багато вікон у будинках були розбиті та забиті дошками. Більшість перехожих не звертали уваги на Вінстона, хоча деякі дивилися на нього з якоюсь стриманою цікавістю. Дві потворні тітки з товстими сильними ручищами, схрещеними на фартухах, розмовляли біля порога. Наближаючись, Вінстон вловив уривок їх бесіди.