Вінстон нахилився і обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дізнатися, яким насправді було життя до революції. Вінстон дістав з шухляди екземпляр підручника з історії для дітей, який позичив у місіс Парсонс, і почав переписувати уривок у щоденник:
«У старі часи, до славної революції, Лондон не був тим гарним містом, яким ми знаємо його сьогодні. Це було темне, брудне, жалюгідне місце, де майже нікому не вистачало їжі і де у сотень, а то і тисяч бідняків не було взуття, та що й казати, у них навіть даху над головою не було. Дітям вашого віку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарів, які били їх батогами, якщо ті працювали занадто повільно, і годували їх тільки черствими хлібом і водою.
І серед всієї цієї жахливої бідності було лише кілька великих розкішних будинків, де жили багатії, у яких було по тридцять слуг, які задовольняли всі їхні забаганки. Ці багатії називались капіталістами. Це були товсті огидні люди зі злими обличчями, як зображено на картинці на наступній сторінці. Як ви бачите, капіталіст носив довге чорне пальто, яке звалося сюртуком, і дивний лакований капелюх у формі димоходу, який називали циліндром. Це була уніформа капіталістів, і більше нікому не дозволялося її носити. Капіталісти володіли всім у світі, а всі інші були їх рабами. Їм належала вся земля, всі будинки, всі фабрики і всі гроші світу. Якщо хтось їх не слухався, вони могли кинути цю людину до в'язниці, позбавити роботи і заморити голодом. Коли звичайна людина говорила з капіталістом, вона повинна була вклонитися йому, зняти кашкет і звертатися до нього «сер». Головного капіталіста називали королем, і…»
Про що йшлося у підручнику далі, він знав. Там згадувалося про єпископів у балахонах з батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих накидках, про ганебний стовп, біржу цінних паперів, одноманітну механічну працю, батоги для покарань, марнотратні вечірки у лорда-мера міста і те, що люди мали падати в ноги голові церкви і цілувати йому черевики. Також існувало так зване правило «jus primae noctis», про яке, ймовірно, навряд чи розповідали б у підручниках для дітей. Це був закон, згідно якого кожен капіталіст мав право спати з будь-якою жінкою, яка працює на одній з його фабрик.
І ось як визначити, наскільки ці твердження брехливі? Може, це правда, що люди зараз живуть краще, ніж до революції. Єдиним свідченням зворотного був безмовний протест у вашому власному тілі, якесь інстинктивне відчуття, що умови, в яких ви живете, нестерпні і що колись все було зовсім інакше. Йому спало на думку, що справжньою характерною рисою сучасного життя була навіть не стільки його жорстокість і відчуття незахищеності, скільки його порожнеча, тьмяність і одноманітність. Реальне життя не мало нічого спільного з тією брехнею, яка вливалась нам у вуха з телеекранів, і його рівень був максимально далеким від тих ідеалів, які пропагувала Партія. Навіть для члена Партії більша частина життя проходить одноманітно і не має нічого спільного з політичною діяльністю, адже йому доводиться протирати штани на нудній роботі, боротися за місце у метро, штопати дірки у старих шкарпетках, випрошувати таблетку сахарину, зберігати недопалки, що докурити їх пізніше. Ідеал, створений Партією, був чимось великим, страшним і блискучим, світ сталі та бетону, повний жахливих машин і зброї, нація воїнів і фанатиків, які марширують і викрикують одні й ті самі гасла, працюють без відпочинку, борються, перемагають, переслідують – триста мільйонів людей з однаковим запрограмованим з дитинства виразом обличчя. Проте реальність була зовсім іншою – брудні міста, які розвалювалюються від старості та ракетних ударів, голодні люди, які ходять у подертих черевиках і живуть у занедбаних будинках, де завжди смердить вареною капустою і помиями. Перед його очима постала картина Лондона, величезного, зруйнованого і заваленого сміттям, а до всього цього додався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і тонким волоссям, яка безпорадно намагається полагодити забиту каналізацію.
Він нахилився і знову почухав ногу. Цілодобово телеекрани забивали вам голову статистикою, яка кричала, що у людей сьогодні було більше їжі, більше одягу, кращі будинки, кращий відпочинок, що вони жили довше, працювали менше, були здоровішими, сильнішими, щасливішими, розумнішими і освіченішими, ніж п'ятдесят років тому. Жодне слово з цього не можна було ні довести, ні спростувати. Партія стверджувала, наприклад, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів грамотні. До революції начебто цей показник був лише п'ятнадцять відсотків. Партія стверджувала, що рівень дитячої смертності зараз становив всього 160 на тисячу, тоді як до революції він був 300. І так далі. Це було схоже на рівняння з двома невідомими. Цілком можливо, що буквально кожне слово у підручниках історії, навіть те, що приймається на віру без усіляких питань, було лише чиєюсь божевільною фантазією. Можливо, ніколи і не існувало такого закону, як «jus primae noctis» або такої істоти, як капіталіст, або такого головного убору, як циліндр.
Читать дальше