Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Наступного дня при полуденному дзвоні змовники, згідно з наказом, взялися до зброї, весь народ під вигуки «Свобода!» озброївся, і кожен зайняв своє місце у себе в кварталі під прапорами народних загонів, які потай підготували змовники. Усі глави родин нобілів і пополанів зібрались і дали присягу захищати одне одного, а герцога вбити. До них не приєдналися лише Буондельмонті й Кавальканті та ще ті чотири родини пополанів, які сприяли приходу герцога до влади: ці, об’єднавшись із м’ясниками та іншими з низів, збіглися зі зброєю на площу і стали на його захист. Щойно почався заколот, герцог зачинився в палаці, а його прихильники, розміщені в різних кінцях міста, скочили на коней і кинулися на площу, але по дорозі їх перехоплювали й убивали. Однак близько трьохсот вершників зуміли все ж таки прорватися на площу. Герцог вагався, битися йому з ворогами на площі чи оборонятися в палаці. Але Медічі, Кавіччулі, Ручеллаї та інші родини, що найбільше постраждали від герцога, зі свого боку побоювалися, що коли він здасться на площі, багато хто з тих, хто зараз повстав, знову перетворяться на його прихильників, і, щоб не дати йому можливості зробити вилазку та збільшити свої сили, вони об’єдналися й увірвались на площу. Коли вони з’явилися, люди з пополанських родин, які стали на бік герцога, бачачи, що на них нападають, а доля герцогу зраджує, теж змінили свої почуття та приєдналися до співгромадян, окрім месера Угуччоне Буондельмонті, який увійшов до палацу, і месера Джанноццо Кавальканті, який із частиною своїх прихильників відступив до Нового ринку. Там він виліз на лаву і почав закликати тих, що йшли зі зброєю на площу, стати на захист герцога, причому всіляко залякував людей, перебільшуючи сили герцога та погрожуючи їм смертю, якщо вони наполягатимуть на своєму намірі повстати проти правителя. Бачачи, що ніхто за ним не йде, але й не намагається з ним розправитися за його зухвалість і що він тільки даремно витрачає сили, він вирішив не гратися більше з долею та замкнувся у себе вдома.

Сутичка на площі між народом і людьми герцога перетворилася на справжню битву, і, хоча останнім за стінами палацу захищатися було легше, вони зазнали поразки: одні з них здалися на милість переможця, інші сховалися в палаці. Поки на площі билися, Корсо й Амеріго Донаті з частиною озброєного народу вдерлися до в’язниці Стінке, спалили документи подеста і державного казначейства, розгромили будинки управителів і перебили всіх прислужників герцога, які трапились їм під руку. Герцог, бачачи, що площа в руках його ворогів, усе місто на їхньому боці, а на допомогу надії немає, спробував повернути собі симпатії народу якимись великодушними діяннями. Він велів привести до себе в’язнів, із ласкавими словами повернув їм свободу та посвятив у рицарі Антоніо Адімарі, хоча той зовсім цього не бажав. Він велів також зняти свій герб, що красувався над палацом, і замінити його гербом флорентійського народу. Але всі ці вчинки, запізнілі й недоречні, бо вони були вирвані силою та даровані з нехіттю, мало йому допомогли. Сповнений досади, він залишавсь обложеним у себе в палаці й усвідомив нарешті, що, жадаючи забагато, втратив усе і що за кілька днів доведеться йому прийняти смерть або від голоду, або від меча. Щоб відновити лад у державі, громадяни зібралися в Сан Репараті та обрали чотирнадцять осіб серед себе – половину з грандів, половину з пополанів, – яких разом із єпископом наділили всіма повноваженнями для відновлення Флорентійської держави. Вибрали також шістьох людей для виконання функцій подеста, поки їх не зможе змінити той, кого знову призначать.

До Флоренції прибули безліч озброєних людей на допомогу народу, і серед них сієнці на чолі з шістьма посланниками, людьми, вельми шанованими у себе на батьківщині. Вони намагалися стати посередниками між народом і герцогом; проте народ не захотів і чути про будь-які перемовини, поки йому не видадуть на суд і розправу месера Гульєльмо з Ассізі та його сина, а такоже месера Черреттьєрі Вісдоміні. Герцог на це не погоджувався, але тут йому стали погрожувати інші обложені разом із ним у палаці, і він змушений був поступитися силі. Без сумніву, лють у серцях людей значно гостріша та рани значно глибші, коли триває боротьба за відновлення свободи, ніж коли її захищають. Месер Гульєльмо і син його потрапили до рук незліченних ворогів, а син цей був майже хлопчик, іще не досяг вісімнадцяти років. І все ж ні молодість його, ні невинність, ні краса не могли врятувати його від люті натовпу. Ті, кому не вдалося нанести удар батькові та сину, поки вони були ще живі, шматували їхні трупи і, не задовольняючись ударами мечів, рвали їхні тіла пальцями. А щоб наситити помстою всі свої почуття, вони, насолодившись їхніми криками, їхніми ранами, що впивалися в їхню плоть, захотіли і на смак спробувати її, щоб помста втамувала не тільки почуття, а й нутро. Шаленство це виявилося настільки ж згубним для Гульєльмо з Ассізі із сином, як і рятівним для месера Черретьєрі. Натовп, утамувавши свою жорстокість цими двома жертвами, про нього забув. Його ніхто не вимагав привести, він і залишився в палаці, а вночі деякі з друзів і родичів непомітно вивели його звідти.