Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Промова ця аніскільки не зворушила жорстоку душу герцога. Він відповів, що аж ніяк не має наміру позбавляти місто свободи, а навпаки – повернути йому її, бо в рабстві живуть лише міста, розділені внутрішніми чварами, а де панує єднання, там і свобода. І якщо Флоренція під його владою звільниться від ярма партій, гри особистого честолюбства і приватних чвар, це не відніме у неї свободу, а поверне її. І не честолюбство змушує його взяти на себе цей тягар, а благання вельми багатьох громадян, і тому їм, синьорам, слід було б прийняти те, що влаштовує інших. Що небезпеками, пов’язаними з цією справою, він нехтує, бо лише негідна людина відмовляється від благих намірів зі страху перед злом і тільки боягуз ухиляється від славетної справи, якщо результат її сумнівний. І що він сподівається діяннями своїми незабаром переконати всіх, що йому замало довіряли та занадто його побоювалися. Синьйори, бачачи, що нічого вони не доб’ються, домовилися на завтрашній ранок скликати весь народ на площу перед палацом і з його згоди вручити герцогу верховну владу на один рік на тих самих умовах, на яких її вже вручали Карлу, герцогу Калабрійському. Восьмого вересня 1342 року герцог у супроводі месера Джованні делла Тоза, всіх своїх прихильників і багатьох інших громадян прибув на площу та разом із синьйорами піднявся на трибуну, як називають флорентійці сходи, що ведуть від площі до Палацу Синьйорії, звідки і було прочитано народу умови, встановлені між Синьйорією та герцогом. Коли дійшли до статті, за якою верховна влада вручалася йому на один рік, народ закричав: «Пожиттєво!» Коли месер Франческо Рустікеллі, один із членів Синьйорії, підвівся, щоб промовою своєю заспокоїти збуджений натовп, слова його перервано було ще більшим галасом; тож, за бажанням народу, герцога обрали володарем Флоренції не на рік, а довічно. Натовп підхопив його, підняв і урочисто поніс по площі, вигукуючи його ім’я. За звичаєм глава палацової охорони під час відсутності членів Синьйорії мав замкнутися в палаці: тоді посаду цю обіймав Ріньєрі ді Джотто. Підкуплений друзями герцога, він упустив його до палацу без опору, а перелякані та зганьблені синьйори розійшлися по домівках. Палац розграбувала герцогська челядь, прапор народу було розірвано, а на фасаді палацу прикріпили герб герцога. Усі ці події викликали безмежну скорботу і зневіру доброчесних громадян і велику радість тих, хто брав участь у них з невігластва чи зловмисності.

Наділений верховною владою, герцог, щоб позбавити будь-якої влади людей, які були завжди захисниками свободи, заборонив членам Синьйорії збиратися в палаці й надав їм один приватний будинок; він відібрав прапори у гонфалоньєрів компаній, які очолювали народні збройні загони, скасував Постанови справедливості, спрямовані проти грандів, звільнив ув’язнених, повернув до Флоренції родини Барді й Фрескобальді та всім заборонив носити зброю. Щоб краще захищатися від внутрішніх ворогів, він замирився із зовнішніми, причому вельми задовольнив жителів Ареццо та всіх інших супротивників; уклав мир із Пізою, хоча був покликаний як синьйор для ведення з нею війни; анулював зобов’язання, видані купцям, позичив республіці гроші для луккської війни; збільшив колишні податки та встановив нові; позбавив Синьйорію всякої влади. Управителями у нього були месер Бальоне з Перуджі та месер Гульєльмо з Ассізі, які разом із месером Череттьері Вісдоміні й були його радниками. Він дошкуляв громадянам тяжкими поборами, суд вершив несправедливо, а строгість моралі та людяність, які він на себе напускав, обернулися гординею та жорстокістю. Отже, багатьом громадянам із грандів і зі знатних пополанів постійно загрожували грошові штрафи, смерть і всілякі інші способи пригнічення. А щоб поза містом його правління було не краще, ніж у місті, він призначив для флорентійської территорії за межами столиці шістьох управителів, які гнобили та грабували сільських жителів. Гранди були у нього на підозрі, попри те, що вони ж його підтримували і він багатьох із них повернув на батьківщину. Він не міг уявити собі, щоб благородні душі, які часто можна зустріти серед нобілітету, почувалися задоволеними під його пануванням. Тому він загравав із низами, розраховуючи на те, що з їх допомогою і за підтримки чужоземної зброї зможе зберегти тиранію. Коли настав травень, який у народі зазвичай відзначають святами, він наказав утворити з низів і з бідного народу збройні загони, яким дав гучні назви, роздав прапори та гроші. З них одні урочисто ходили містом, а інші вітали їх із великою пишнотою. Усюди поширилася чутка про піднесення герцога, і до нього почали прибувати французи, а він роздавав їм посади як людям, котрим міг цілком довіритися. Тож незабаром Флоренція не тільки підпала під владу французів, а й стала навіть переймати їхні звичаї та вбрання, бо і чоловіки й жінки наслідували їх без усякого сорому, забувши про вітчизняні звичаї. Але найбільше обурювали в ньому і його прибічниках насильства, які вони, не червоніючи, дозволяли собі стосовно жінок. Так і жили громадяни Флоренції, обурено дивлячись на те, як занепадає велич їх держави, як перекручуються всі встановлення, як знищується законність, псуються звичаї, зневажається всяка пристойність. Ті, хто ніколи не спостерігав зовнішньої пишності монархічної влади, не могли без жалю бачити, як містом урочисто роз’їжджає герцог, оточений кінним і пішим почтом. І для того, щоб іще ясніше усвідомлювати свою ганьбу, були вони змушені висловлювати повагу тому, кого смертельно ненавиділи. До цього ще додавався страх, що викликається частими стратами і безперервними поборами, які терзали та розоряли місто. Обурення і страх громадян були добре відомі герцогу, і сам він теж боявся, але все ж таки удавав, ніби вважає, що всі його люблять. І от сталося, що Маттео Мороццо, чи то для того, щоб заслужити його милість, чи то щоб усунути від себе смерть, доніс йому про змову, що учиняли проти нього родина Медічі та ще дехто з громадян. Однак герцог не тільки не почав слідства у цій справі, а й з ганьбою стратив донощика. Цей вчинок відняв у всіх, хто готовий був інформувати його про небезпеку, всяке бажання робити це і віддав його в руки тих, хто жадав його загибелі. За те, що Бертоне Чіні відкрито обурювався його поборами, він велів відрізати йому язика з таким мучительством, що Бертоне помер. Гнів народу та ненависть до герцога через це ще посилилися, бо флорентійці, які звикли і робити, і говорити абсолютно вільно все, що хотіли, не могли знести, щоб їм затикали рот. Обурення та ненависть дійшли до того, що не тільки флорентійці, які не вміють ні зберігати свободу, ні зносити рабства, а й навіть найбільш принижений народ запалав би прагненням повернути вільне життя. І ось безліч громадян усіх станів замислили або віддати своє життя, або знову стати вільними. Громадяни трьох родів – нобілі, пополани та ремісники – вчинили три змови. Крім спільних причин для ненависті до герцога, у них усіх були й свої особливі причини: гранди обурені були тим, що управління державою їм так і не дісталося, пополани – тим, що вони його позбулись, а ремісники – втратою заробітків. Архієпископом Флоренції був месер Аньоло Аччаюолі, який спочатку прославляв у проповідях своїх діяння герцога і вельми допоміг йому завоювати прихильність народу. Але коли він побачив герцога повновладним правителем і пізнав усе його тиранство, то вважав, що той обдурив надії батьківщини, і, щоб спокутувати свою провину, вирішив, що рука, яка завдала рани, має і вилікувати її. Тому він став главою пер- шої і найсильнішої змови, у якій брали участь також Бар- ді, Россі, Фрескобальді, Скалі, Альтовіті, Магалотті, Строцці та Манчині. Ватажками другого були месери Манно та Корсо Донаті, а з ними заодно – Пацці, Кавіччулі, Черкі й Альбіцці. Третю очолив Антоніо Адімарі, і в ній брали участь Медічі, Бордоні, Ручеллаї й Альдобрандіні. Ці думали спершу вбити герцога в будинку Альбіцці, куди, як вони вважали, він прийде в день Святого Іоанна дивитися на кінні перегони. Однак він туди не прийшов, і задум цей не вдався. З’явилась у них думка напасти на нього під час прогулянки його містом, але це було дуже важко, бо герцог виїжджав завжди добре озброєний і супроводжуваний сильним конвоєм та до того ж завжди вирушав у різні місця, тож невідомо було, де його підстерігати. Обговорювали і питання про вбивство герцога в Раді, але там навіть після його загибелі вони опинилися б у руках його охорони. Поки змовники виробляли всі ці плани, Антоніо Адімарі відкрив їхні задуми декому зі своїх друзів у Сієні, щоб дістати від них допомогу, назвавши їм деяких змовників і переконуючи, що все місто готове до боротьби за свободу. Один із сієнців, своєю чергою, повідомив про це месеру Франческо Брунеллескі, не для того щоб донести, а тому, що він вважав його учасником змови. Натомість месер Франческо, чи то боячись за себе, чи то з ненависті до деяких змовників, відкрив усе герцогу, який звелів схопити Паголо дель Мадзека і Сімоне да Монтерапполі. Ті розповіли йому, хто змовники і скільки їх, герцог вжахнувся, і йому порадили не заарештовувати їх, а тільки викликати на допит, бо, якщо вони сховаються, вигнання позбавить його від них без зайвого шуму. Герцог тоді викликав Антоніо Адімарі, який, покладаючись на спільників, прибув до герцога, і його було заарештовано. Месер Франческо Брунеллескі та месер Угуччоне Буондельмонті порадили герцогу прочесати збройними загонами всю країну і всіх захоплених убивати, але цю пораду він відхилив, вважаючи, що проти такої кількості ворогів війська у нього недостатньо, й ухвалив інше рішення, котре, якби його вдалося здійснити, врятувало б його від ворогів і зміцнило його владу. Герцог мав звичай викликати до себе громадян за своїм вибором, щоб радитися з ними у справах міста, тож він склав список із трьохсот громадян і послав до них посильних з викликом нібито на раду: намір його полягав у тому, щоб, зібравши їх у себе, вбити або кинути до в’язниці й таким робом позбутись їх. Але арешт Антоніо Адімарі і наказ про збір військ, що неможливо було зберегти в таємниці, насторожили громадян, особливо ж змовників, і найсміливіші відмовились коритися виклику. А оскільки всі вони ознайомилися зі списком, то й дізналися про своїх однодумців і підтримали одне в одному мужню рішучість краще померти зі зброєю в руках, ніж дозволити, щоб їх погнали на бойню, ніби худобу. Тож дуже скоро всі три групи змовників відкрились одна одній і вирішили наступного дня, 26 липня 1343 року, вчинити на Старому ринку заворушення, а потім взятися до зброї та закликати народ до боротьби за свободу.