Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Обурення пополанів грандами досягло такого рівня, що Синьйорія вирішила заради збереження порядку та заради власної безпеки не дотримувати слова, даного вигнанцям. Ті, передбачаючи відмову, вирішили випередити її та ще до повернення всього війська з’явилися біля брами міста, щоб увійти до нього першими. Однак флорентійці були напоготові, тож задум не вдався, і їх відкинули ті, що залишалися в місті. Тоді вони вирішили все ж спробувати дістати добром те, що не далося їм силою, і послали в Синьйорію вісім обраних ними осіб, аби ті нагадали синьйорам про дане слово, про небезпеку, якої вони щойно зазнали, сподіваючись на обіцяну нагороду. Нобілі вважали себе особливо пов’язаними обіцянкою Синьйорії, бо зі свого боку підтвердили її вигнанцям, тому вони з усіх сил добивалися виконання обіцяного, однак їхня поведінка, через яку війну з Каструччо не було доведено до перемоги, так обурила всю Флоренцію, що їхній захист вигнанців не мав успіху – на превеликий збиток і безчестя для міста. Багато нобілів, обурившись відмовою Синьйорії, вирішили застосувати силу для досягнення того, чого не могли добитися проханнями та вмовляннями: вони змовилися з вигнанцями, що ті, озброєні, підійдуть до міста, а вони зі свого боку, щоб допомогти їм, візьмуться за зброю в місті. Але цей задум було розкрито ще до настання обумовленого дня, тож вигнанці побачили все місто озброєним і готовим дати відсіч нападникам і нагнати такого страху на внутрішніх змовників, щоб ті не наважились взятися до зброї. Довелось і тим і тим відмовитися від свого наміру, нічого не добившись. Коли вигнанці пішли, у Флоренції порушили питання про покарання тих, хто змовлявся з вигнанцями, але, хоча всі добре знали, хто винні, жодна людина не насмілилася не те що звинуватити їх, ба навіть просто назвати. Тому вирішили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засіданні Ради кожен напише імена винних і таємно передасть свою записку капітанові. Отже, звинуватили месера Амеріго Донаті, месера Тегіайо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, та суддя в них був більш милостивий, ніж, можливо, заслуговував їхній злочин, і їм присудили тільки сплату штрафу.

Сум’яття, що виникло у Флоренції, коли бунтівники підійшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирішили, що надалі в кожному загоні буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньєра буде по два-три помічники, яких назвали пенноньєрами, і все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цілого загону, а якоїсь частини його, ця частина могла виступати під орудою свого командира. Далі сталося те, що зазвичай буває в усіх державах, коли нові події скасовують старі постанови і затверджують інші. Раніше склад Синьйорії оновлювався через певні проміжки часу. Тепер синьйори та їхні колеги, почуваючись достатньо сильними, змінили цей порядок, привласнивши право заздалегідь намічати нових членів на наступні сорок місяців. Записки з іменами заздалегідь дібраних членів Синьйорії складали в торбу і кожні два місяці витягали звідти. Але оскільки значна кількість громадян побоювалася, що їхні імена до торби не потрапили, довелось іще до закінчення сорока місяців додати нові імена. Так виник звичай заздалегідь добирати нових кандидатів на магістратури задовго до закінчення повноважень старих магістратів, як у самому місті, так і поза ним, і, отже, імена нових посадовців були відомі вже тоді, коли старі ще були при владі. Такий порядок обрання дістав потім назву «вибори за жеребом». Оскільки вміст торби оновлювали кожні три роки, а то й раз на п’ять років, здавалося, що в такий спосіб місто позбувається зайвих хвилювань і будь-якого приводу для розбрату, що виникав при зміні кожної магістратури через велику кількість осіб, які претендували на неї. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного іншого, але ніхто не помітив тих істотних недоліків, які приховувала ця не така вже значна перевага.

Ішов 1325 рік, коли Каструччо, захопивши Пістойю, став настільки могутнім, що флорентійці, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього і вирвати це місто з-під його влади, поки він там іще не закріпився. Набравши двадцять тисяч піхотинців і три тисячі вершників як серед жителів Флоренції, так і серед союзників, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його і завадити ворогу допомогти Пістойї. Флорентійцям удалося захопити це місто, після чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу місцевість. Та нездатність, а головне, неправдивість капітана цих загонів не дали їм розвинути успіх. Їхнім капітаном був месер Раймондо ді Кардона. Він помітив, як безтурботно флорентійці ставляться до своєї волі, як вони доручають її захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, і вирішив, що, коли вони поставлять його при нагоді їхнім військовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його і своїм правителем. Він безперестанку нагадував їм про це, стверджуючи, що коли в місті не матиме тієї влади, яку вже має у війську, то йому не добитися покори, необхідної капітану військ. А оскільки флорентійці на це не йшли, він зі свого боку нічого не робив, гаячи час, який, натомість, використовував Каструччо, бо до нього підходили підкріплення, обіцяні Вісконті й іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він зібрався на силі, месер Раймондо, який раніше через свою лукавість не намагався його розгромити, тепер через нездатність свою не зміг навіть урятувати себе. Поки він повільно рухався вперед зі своїм військом, Каструччо напав на нього неподалік від Альтопашо і розгромив після жорстокої битви, у якій загинули або втрапили в полон багато флорентійських громадян і, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що він і заслуговував від флорентійців. Не злічити всіх лих, яких Флоренція зазнала від Каструччо після цієї його перемоги: він тільки те й робив, що грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо протягом кількох місяців мав змогу, не зустрічаючи опору, хазяйнувати зі своїм військом у володіннях флорентійців, які раді були хоча б тому, що вберегли місто.