Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Під час безперервної колотнечі, що роздирала Тоскану та Ломбардію, місто Лукка опинилося під владою Мастіно делла Скала, володаря Верони, який, хоча і зобов’язаний був, згідно з угодами, передати Лукку Флоренції, не зробив цього; він вважав, що, володіючи Пармою, може утримати також і Лукку, і тому знехтував зобов’язаннями. Мстячись за це, флорентійці в союзі з Венецією повели проти нього таку нещадну війну, що він мало не втратив усі свої володіння. Однак єдиною вигодою, яку вони дістали, було задоволення від того, що вони погромили Мастіно, бо венеціанці, як усі, хто уклав союз зі слабшим, ніж вони, заволодівши Тревізо і Віченцею, уклали з ворогом сепаратний мир, а Флоренція залишилася ні з чим. Утім, за певний час Вісконті, герцоги Міланські, відняли у Мастіно Парму, і той, вважаючи, що Лукку тепер йому не втримати, вирішив продати її. Покупцями були Флоренція та Піза, і під час торгу пізанці зрозуміли, що флорентійці, як багатші, візьмуть у цій справі гору. Тоді вони вирішили захопити Лукку силою і за допомогою Вісконті взяли місто в облогу. Флорентійці все ж не відступились, уклали з Мастіно угоду, виплативши частину грошей готівкою, а на інші видавши зобов’язання, і послали трьох комісарів – Надо Ручеллаї, Джованні ді Бернардіно Медічі та Россо ді Річчардо Річчі – отримати у володіння придбане. Їм удалось пробитися силою до обложеного міста, і військо Мастіно, що перебувало там, передало їм Лукку. Пізанці, проте, продовжували облогу та робили все, щоб заволодіти містом, флорентійці ж намагалися змусити їх зняти облогу. Після досить тривалої війни, у якій флорентійці втратили свої гроші та зазнали ганьби, бо виявилися вигнанцями, Лукка перейшла під владу Пізи. Втрата цього міста, як завжди в таких випадках буває, викликала у флорентійському народі крайнє роздратування проти правителів держави, і їх паплюжили на всіх площах, звинувачуючи у скнарості й бездарності. Попервах вести війну доручили двадцяти громадянам, які призначили месера Малатеста да Ріміні капітаном війська. Він же вів воєнні дії і нерішуче, і невміло, а тому зібрання Двадцяти послало королю Робертові Неаполітанському прохання про допомогу. Король послав до Флоренції Готьє, герцога Афінського, який (з волі неба, яке вже готувало майбутні лиха) прибув саме тоді, коли затія з Луккою остаточно провалилася. Зібрання Двадцяти, бачачи народне обурення, вирішило, що призначення нового воєначальника викличе у народі нові надії й або зовсім знищить, або значно притупить привід для нападу на неї. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афінському такі повноваження, щоб він міг успішніше захищати її, вона призначила його спершу зберігачем, а потім капітаном війська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволенні, а проте багато з них були тісно пов’язані з Готьє, коли він від імені Карла, герцога Калабрійського, керував Флоренцією. Тут вони і вирішили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я їхньої ненависті й що єдиний спосіб здолати народ, який завдав їм стільки образ, – це віддати його під владу правителя, який, добре знаючи достоїнства однієї з партій і розгнузданість другої, першу винагородить, а другу триматиме в узді. До цього треба додати і розрахунок на ті блага, які, безсумнівно, мали стати їхньою часткою як нагорода за їхнє сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таємно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обіцяючи допомагати йому всім, чим тільки зможуть. У цій справі до них приєдналися деякі пополанські родини, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі: зав’язлі в боргах і не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро і на те, що, віддавши в неволю батьківщину, вони позбудуться неволі, якою погрожували їм претензії кредиторів. Усі ці вмовляння розпалили в честолюбному серці герцога спрагу влади та могутності. Щоб уславитись як суворий правдолюбець і заслужити так симпатії низів, він затіяв судове переслідування тих, хто керував Луккською війною, стратив месерів Джованні Медічі, Надо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а багатьох інших засудив до вигнання або грошового штрафу.

Вироки ці дуже налякали всіх громадян середнього стану, а припали до душі тільки грандам і низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всі образи, завдані їм пополанами, другим – тому що їм від природи властиво радіти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями міста, його гучно славили за душевне благородство, і кожен публічно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зібрання Двадцяти щодня важило дедалі менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усі громадяни, прагнучи засвідчити свою прихильність до нього, зображували на фасадах своїх будинків його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозуміти членам Синьйорії, що переконаний у необхідності для блага держави дістати всю повноту влади і, оскільки все місто з цим згодне, сподівається, що й Синьорія не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всі вони, почувши цю вимогу, відчули велике хвилювання і, попри ясне усвідомлення того, що їм загрожує небезпека, відповіли одностайною рішучою відмовою, щоб не зрадити батьківщині. Герцог, бажаючи постати в очах усіх особливо прихильним до віри та загального блага, обрав місцем свого перебування монастир братів-міноритів Санта Кроче. Вирішивши, що час уже здійснити підступний свій задум, він звелів читати всюди заклик до народу зібратися завтра перед ним на площі Санта Кроче. Заклик цей налякав Синьйорію ще більше, ніж попередні його дії, і вона об’єдналася з тими громадянами, яких вважала найбільш відданими батьківщині та свободі. Добре усвідомлюючи сили герцога, вони вирішили тільки умовляти його та спробувати, якщо опір уже неможливий, переконати його відмовитися від задуму або ж хоча б зробити його самовладдя не таким уже й суворим. І ось кілька членів Синьорії вирушили до герцога, і один із них звернувся до нього з такою промовою. «Ми прийшли до вас, синьйоре, насамперед за вашим викликом, а потім за указом вашим про всенародні збори, бо нам здається безсумнівним, що ви прагнете надзвичайними заходами домогтися того, чого ми не хотіли вам дати законним порядком. Ми аж ніяк не маємо наміру силою опиратися вашим задумам, ми тільки хочемо, щоб ви зрозуміли, яким важким буде для вас тягар, який ви збираєтеся на себе покласти, щоб ви завжди могли згадувати про наші поради та про ті, зовсім протилежні, які дають вам люди, стурбовані не вашою користю, а прагненням наситити свою злобу. Ви хочете перетворити на раба місто, яке завжди жило вільно, бо влада, яку ми колись вручали неаполітанським королям, означала співдружність, а не поневолення. Чи подумали ви про те, що означає для такого міста і як потужно звучить у ньому саме слово «свобода»? Слово, якого сила не здолає, час не зітре, жоден дар не заступить. Подумайте, синьйоре, які сили будуть потрібні, щоб тримати таке місто в рабстві. Тих, що ви отримаєте ззовні, буде недостатньо, а внутрішнім ви довіритися не зможете, бо нинішні ваші прихильники, що штовхають вас на цей крок, розправившись з вашою допомогою зі своими недругами, відразу ж шукатимуть способів знищити вас, аби залишитися в панівному становищі. Низи, яким ви зараз довіряєте, змінюються за найменшої зміни обставин, тож будь-якої миті все місто може перетворитися на вашого ворога, згубивши і себе, і вас. Ліків проти цієї біди немає, бо убезпечити своє панування можуть лише володарі, у котрих мало ворогів, яких легко знешкодити, пославши на смерть або у вигнання. Але коли ненависть оточує тебе зусібіч, не може бути безпеки, бо не знаєш, звідки загрожує удар, а, побоюючись усіх, не можна довіряти нікому. Намагаючись позбутися загрози, тільки посилюєш небезпеку, бо всі скривджені розпалюються ще більшою ворожнечею і ще лютіше готові мститися. Немає сумніву, що час не може угамувати спрагу свободи, бо як часто бували охоплені нею в багатьох містах жителі, що ніколи самі не відчули її смаку, але любили її з пам’яті, залишеної їхніми батьками, і, якщо їм вдавалося знову здобути свободу, вони захищали її з великим завзяттям, зневажаючи будь-яку небезпеку. А якби навіть цієї пам’яті не заповідали їм батьки, вона вічно живе в громадських будівлях, у місцях, де вершили справи посадовці, в усіх зовнішніх ознаках вільних установ, у всьому, що прагнуть на ділі пізнати всі громадяни. Що саме розраховуєте ви зробити, аби врівноважити солодкість вільного життя чи витравити з сердець громадян прагнення повернути нинішній лад? Ні, нічого такого не вдасться вам здійснити, навіть якби ви приєднали до цієї держави всю Тоскану і щодня поверталися до цього міста після перемоги над нашими ворогами, бо вся ця слава була б вашою, а не їхньою славою, і громадяни Флоренції придбали б не підданих, а товаришів по рабству, що ще глибше занурювало б їх у рабський стан. І навіть якби ви були людиною святого життя, доброзичливою в спілкуванні, праведним суддею – усього цього недостатньо було б, щоб вас полюбили. І якби ви вважали, що цього досить, то впали б в оману, бо будь-який ланцюг тяжкий для того, хто жив вільно, і будь-які закови стискають його. До того ж правління насильницьке несумісне з добрим правителем, і неминуче трапиться, що вони або уподібняться один до одного, або одне знищить інше. Тому у вас є лише один вибір: або правити цим містом, застосовуючи найбільш крайні засоби насильства, для чого доволі часто недостатньо буває фортець, збройної варти, зовнішніх союзників, або задовольнятися тією владою, якою ми вас наділили, до чого ми вас і закликаємо, нагадуючи вам, що єдина міцна влада – та, яку люди визнають за своєю доброю волею. Не прагніть в осліпленні честолюбством становища, в якому не зможете міцно утвердитись і з якого вам не можна буде піднятися вище і де, отже, ви приречені на падіння на превелике ваше і наше нещастя».