Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу заволодів Пізою, а потім Луккою, куди його впустила ґібелінська партія, і за допомогою цих міст завдавав сусідам надзвичайно великих збитків. Бажаючи убезпечити себе, флорентійці попросили короля Роберта прислати до них його брата П’єро очолити їхні війська. Угуччоне тим часом безперервно нарощував свою міць і, діючи то силою, то обманом, захопив багато фортець у Валь-д’Арно і Валь-д’-Ньєволе. Коли ж він обложив Монтекатіні, флорентійці вирішили, що слід допомогти цьому місту, щоб вогонь не знищив усю їхню країну. Зібравши досить значні сили, вони проникли у Валь-ді-Ньєволе, де й почали справу з Угуччоне. У кривавій битві вони зазнали поразки, П’єро, брат короля Роберта, загинув, і навіть тіла його знайти не змогли, а з ним полягли понад дві тисячі людей. Але й Угуччоне перемога дісталася дуже і дуже нелегко: він утратив одного зі своїх синів і багатьох воєначальників. Після цієї поразки флорентійці укріпили навколо міста всі поселення, а король Роберт послав їм як капітана їхнього війська графа д’Андріа, прозваного графом Новелло. Та через його поведінку, а може, просто тому, що власне у природі флорентійців бути незадоволеними будь-яким становищем і мати розбіжності з будь-якого приводу, все місто, попри війну з Угуччоне, поділилося на друзів і ворогів короля. Главами ворожих угруповань були месер Сімоне делла Тоза, родина Магалотті та ще деякі пополани – в уряді вони мали більшість. Вони всіляко намагалися добитись, аби по воєначальників і солдатів послали спершу до Франції, потім до Германії, щоб мати можливість вигнати з Флоренції графа, котрий правив містом від імені короля. Однак їм у цьому не пощастило, і вони нічого не досягли. Проте своїх задумів вони не полишили і, не маючи змоги знайти потрібну людину у Франції чи в Германії, знайшли її в Губбіо. Вигнавши з Флоренції графа, вони викликали Ландо да Губбіо на посаду екзекутора, чи барджелло, і надали йому необмежену владу над усіма громадянами. Людиною він був жадібною і лютою. З великим загоном озброєних людей він обійшов усю округу, вбиваючи всіх, на кого вказували йому ті, хто його обрав. Нахабство його дійшло до того, що він заходився карбувати фальшиву монету від імені Флорентійської республіки, і ніхто не насміливсь опиратися цьому – таку владу він здобув через розбрат у Флоренції. Воістину велике і нещасне місто: ні пам’ять про колишні чвари, ні страх перед Угуччоне, ні могутність короля не могли згуртувати його, і перебувало воно тепер у найгіршому становищі; зовні його розоряв Угуччоне, а всередині мучив Ландо да Губбіо. Друзями короля й ворогами Ландо та його прибічників були родини нобілів і багатих пополанів, усе ґвельфи. Однак держава була в руках їхніх супротивників, і їм було б надзвичайно небезпечно відкрито заявляти про свої почуття. Вирішивши, однак, скинути таку мерзенну тиранію, вони таємно написали королю Роберту з проханням призначити його намісником у Флоренції графа Гвідо да Баттіфолле. Король одразу ж дав йому це призначення, і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не насмілилась опиратися цьому, бо граф уславився своїми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорія та гонфалоньєри компаній були на боці Ландо і його партії. Поки Флоренцію роздирали всі ці події, у ній зупинилася проїздом дочка германського короля Альберта, яка їхала до свого чоловіка, сина короля Роберта – Карла. Друзі короля віддали їй велику шану і гірко скаржилися на становище, у якому опинилося місто, а також на Ландо та його прибічників. Діяли вони так майстерно, що до від’їзду принцеси завдяки її особистому посередництву та посланням короля ворожі сторони у Флоренції помирились, а Ландо позбавили влади і відіслали назад у Губбіо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентійців. Під час встановлення нового правління Синьйорія ще на три роки подовжила верховні повноваження короля, а оскільки в її складі було вже семеро прибічників Ландо, його поповнили шістьма новими членами з друзів короля. Так протягом певного часу Синьйорія складалась із тринадцяти членів, але згодом кількість синьйорів було знову зведено до сімох, як у давнину.

У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, який був до того звичайним громадянином Лукки, став її синьйором. Цей молодик, сповнений нестримної енергії та сміливості, у найкоротший термін став главою всіх тосканських ґібелінів. З цієї причини флорентійці, припинивши на кілька років свої громадянські чвари, почали міркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч їхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як їм від нього захиститися. Для того щоб Синьйорія могла ухвалювати мудріші рішення й діяти більш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради і згоди яких синьйори не могли ухвалити жодної важливої постанови. За цей час збіг термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало саме собі правителем, повернулося до звичного свого ладу зі звичними керівниками та магістратами, а внутрішній його згоді сприяв великий страх перед Каструччо. Останній, натомість, після численних воєнних дій проти володарів Луніджани взяв у облогу Прато. Флорентійці вирішили стати на захист цього міста, замкнули свої крамниці й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячі піхотинців і тисяча п’ятсот вершників. Аби послабити Каструччо та посилити своє військо, синьйори вирішили, що кожен ґвельф-бунтівник, який захищатиме Прато, дістане після закінчення воєнних дій право повернутися на батьківщину. На заклик цей відгукнулися чотири тисячі бунтівників. Численність цього війська і швидкість, із якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, він відступив до Лукки. І тут, у флорентійському таборі, між нобілями і пополанами знову виникли суперечності. Пополани хотіли переслідувати Каструччо і, продовжуючи війну, покінчити з ним. Нобілі ж вважали, що слід повертатися, бо досить уже того, що Флоренція в небезпеці через захист Прато. Звісно, казали вони, зробити це було необхідно, але тепер, коли досягли цілі, не треба спокушати долю і ризикувати багато чим заради не такого вже великого виграшу. Оскільки домовитися було неможливо, питання передали на розгляд у Синьйорію, але там виникли такі самі суперечності. Коли про це стало відомо в місті, на площі вийшов народ, який заходився відкрито погрожувати грандам, унаслідок чого злякані нобілі поступились. Однак рішення продовжувати війну виявилося пізнім і неодностайним, ворог, натомість, устиг безперешкодно відійти до Лукки.