Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Отже, у Флоренції мусили уживатися тепер обидві партії, і обидві були незадоволені: чорні – тим, що вороги їхні повернулись і могли знову знищити їх і відняти у них владу, білі – тим, що все ж так і не мають ані влади, ані шани. До цих неминучих приводів для роздратування і підозр додались іще нові образи. Месер Нікколо Черкі вирушив із багатьма друзями в свої заміські маєтки, і поблизу Понте ад Аффріко на нього напав Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бій був надзвичайно жорстокий і закінчився для обох сторін плачевно, бо месера Нікколо було в ній убито, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця подія знову спричинила сум’яття в усьому місті, але, хоча чорні були в ній більш винні, правителі взяли їх під захист. Не встигли ще ухвалити рішення у цій справі, як викрили заколот, влаштований білими і месером П’єро Ферранте, одним із баронів принца Карла, з метою знову захопити владу. Викрили його, бо знайшли листи від Черкі до барона, хоча, щоправда, багато хто вважав, що листи підроблені Донаті, які розраховували за їхньою допомогою змити пляму, котра лежала на них після смерті месера Нікколо. Однак усіх Черкі та їхніх прибічників із партії білих, а серед них і поета Данте, було засуджено до вигнання, майно їхнє було конфісковано, а будинки зруйновано. Вони розпорошились урізнобіч разом із багатьма ґібелінами, що приєдналися до них, шукаючи собі нових справ і нової долі. Карл, натомість, виконавши те, навіщо його послали у Флоренцію, повернувся до папи, щоб потім взятися втілювати свої плани на Сицилії. Але там він виявився не мудрішим і не кращим, ніж у Флоренції, тож, втративши більшість своїх людей, із ганьбою повернувся до Франції.

Після того як Карл відбув із Флоренції, життя в ній було мирним. Не знаходив спокою тільки месер Корсо, бо здавалося йому, що він не має в республіці належної шани: при владі перебували пополани, і, на його думку, республікою правили особи набагато менш значні, аніж він. Через такі почуття він вирішив приховати за добрими намірами свої недостойні душевні прагнення. Він зводив наклепи на громадян, що розпоряджалися державною скарбницею, звинувачуючи їх у розтраті громадських грошей на особисті потреби й вимагаючи їх викрити і покарати. Ці звинувачення підтримувалися тими, хто поділяв його бажання, а також значною кількістю тих, хто не знав, але вірив, що месер Корсо надихається виключно любов’ю до батьківщини. Однак обмовлені месером Корсо громадяни, спираючись на довіру та любов до них народу, всіляко захищалися. Розбрат цей поглибився настільки, що, коли законні засоби нападу і захисту виявилися недостатніми, дійшло до збройних сутичок. На одному боці були месер Корсо з єпископом Флорентійським месером Лоттьєрі, багатьма грандами та деякими пополанами, на іншому – члени Синьйорії та більша частина народу, тож майже в усьому місті спалахували безперервні сутички. Бачачи масштаб небезпеки, синьйори послали по допомогу в Лукку, і от усі жителі Лукки поспішили до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню настав спокій, безлад припинився, народ зберіг свої закони і волю, та не став переслідувати винних у розбраті. До папи дійшли відомості про колотнечу у Флоренції, і, щоб покінчити з ними, він послав туди своїм легатом месера Нікколао да Прато. Широко відомий завдяки своєму становищу, вченості й порядності, він одразу ж викликав до себе таку довіру, що легко добився у Флоренції права встановити на свій розсуд спосіб правління. Походячи з ґібелінського роду, він прагнув повернути до міста вигнанців. Однак насамперед він намагався завоювати симпатії народу, а для цього відновив колишнє, поділене на загони народне ополчення, що значно посилило пополанів і послабило грандів. Коли легату здалося, що народ уже задоволений, він вирішив ужити заходів для повернення вигнанців. Брався він до цієї справи і так, і так, але нічого не виходило, і врешті-решт люди при владі почали ставитися до нього з такою підозрою, що він, розгніваний, був змушений покинути Флоренцію та повернутися до папського двору. Флоренція ж лишилась, як і раніше, у чварах, до того ж іще й під інтердиктом. Роздирали місто не тільки ці чвари, а ще й ворожнеча між пополанами і грандами, ґібелінами і ґвельфами, білими і чорними. Усе місто було озброєне, і всюди спалахували сутички, бо від’їзд легата не сподобався всім, хто хотів повернення вигнанців. Першими почали розбрат Медічі і Джуньї, які були заодно з легатом і вимагали повернення заколотників. Тож сутички точилися майже в усіх кварталах міста.