Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

У Флоренції було дві наймогутніші родини – Черкі та Донаті, що вирізнялися знатністю, багатством і численністю людей, які від них залежали. У Флоренції і в контадо вони були сусідами, що призводило до певних сутичок між ними, однак не настільки важливих, аби дійшло до застосування зброї; можливо, взаємна ворожість ця і не мала б сумних наслідків, якби її не посилили нові обставини. Серед найвідоміших родин Пістої виокремлювалися Канчельєрі. Сталося так, що Лоре, син месера Гульєльмо, і Джері, син месера Бертаккі, обоє члени цієї родини, посварилися під час гри і Лоре завдав Джері легкого поранення. Ця подія засмутила месера Гульєльмо, який, сподіваючись залагодити справу, лише погіршив становище, коли звелів синові піти до батька пораненого та попросити в нього пробачення. Лоре підкорився батькові, однак цей гуманний вчинок анітрохи не пом’якшив жорстокого серця месера Бертаккі, який наказав своїм слугам схопити Лоре і для ще більшої ганьби на годівниці для худоби відрубати йому руку. При цьому він промовив: «Повертайся до свого батька і перекажи йому, що рани лікують залізом, а не словами!» Ця жорстокість так обурила месера Гульєльмо, що він звелів усім своїм взяти до рук зброю, щоб помститись, а месер Бертаккі, своєю чергою, озброївся для самозахисту. От і почався розбрат не тільки в цій родині, а й у всій Пістої. Оскільки предком усіх Канчельєрі був месер Канчельєре, який мав двох дружин, одна з яких звалася Б’янка, та з партій, на які поділився цей рід, що походив від Б’янки, почала називатися білою, а друга, уже просто на противагу їй, – чорною. Між сторонами відбувалися збройні сутички, було чимало побитих на смерть людей і зруйнованих будинків. Примиритися вони ніяк не могли, хоча й знемагали у цій боротьбі, і, нарешті, захотілось їм або припинити розбрат, або посилити його, втягнувши в цю справу й інших. Тому вони прибули до Флоренції, де чорним, пов’язаним із родом Донаті, надав підтримку месер Корсо, глава цього роду. Тоді білі, щоб мати сильного союзника проти Донаті, звернулися до месера Вері деї Черкі, який нічим не поступався месерові Корсо.

Новий привід для розбрату, що виник у Пістої, розпалив стару ворожнечу між родинами Черкі та Донаті, і вона так ясно відчувалася, що пріори та інші доброчесні громадяни почали побоюватися, щоб не дійшло в будь-який момент до збройної сутички та через це не виник розбрат у всьому місті. Вони звернулися до глави Церкви, благаючи його застосувати владою своєю для припинення цієї ворожнечі спосіб, якого вони знайти не могли. Папа наказав месеру Вері з’явитися до нього і звелів йому помиритись із родиною Донаті. Тут месер Вері зобразив подив, сказав, що ніяких ворожих стосунків із ними в нього немає і що примирення є там, де є війна, а війни немає, і тому він не розуміє, чому треба миритись. Так месер Вері й повернувся з Рима без будь-яких зобов’язань, а ворожість і далі зростала, тож тепер досить було найменшої краплі, щоб переповнити чашу. Був травень, а в цей час усі свята у Флоренції супроводжуються загальними веселощами. Кілька молодиків із родини Донаті, проїжджаючи разом із друзями верхи поблизу Санта Трініта, зупинились подивитися на жінок, які танцювали. Тут під’їхали і кілька людей із родини Черкі, теж у супроводі чималої кількості нобілів. Не знаючи, що попереду молодь Донаті й теж захотівши подивитися на танці, вони на своїх конях почали прориватись у перші ряди і при цьому безцеремонно потіснили вершників із родини Донаті. Ті, вважаючи себе приниженими, видобули мечі. Молодь Черкі відповіла тим самим, і супротивники роз’їхалися тільки після того, як завдали й дістали багато ран. Ця сутичка спричинила чимало лиха, бо все місто, як гранди, так і пополани, поділилися на дві партії, які прибрали назву білих і чорних. Партію білих очолили Черкі, й на їхній бік стали родини Адімарі, Абаті, частина родин Тозінгі, Барді, Россі, Фрескобальді, Нерлі та Маннеллі, усі цілком Моцці, Скалі, Герардіні, Кавальканті, Малеспіні, Бостікі, Джандонаті, Векк’єтті й Аррігуччі. До них приєднались і багато пополанських родів разом із усіма ґібелінами, що перебували у Флоренції. Тож через велику кількість своїх прибічників білі, можна сказати, головували у державі. Проте на чолі чорних опинилися Донаті, а з ними всі ті з названих вище родин, хто не став підтримувати білих, а також усі з родів Пацці, Вісдоміні, Маньєрі, Баньєзі, Торнаквінчі, Спіні, Буондельмонті, Джанфільяцці, Брунеллескі. Притому зараза ця поширилася не тільки в місті, а й спричинила розбрат у контадо. Унаслідок цього капітани ґвельфської партії та всі прибічники ґвельфів і прихильники республіки почали дуже сильно побоюватися, щоб цей новий розбрат не згубив усю державу і не відновив партію ґібелінів, і знову відправили до папи Боніфація послів із проханням ужити якихось заходів, якщо він не хоче, щоб місто, яке завжди було міцним щитом Церкви, загинуло або ж опинилося під владою ґібелінів. Тоді папа послав до Флоренції легатом кардинала – португальця Маттео д’Акваспарта. Від самого початку йому перешкоджала партія білих, яка, розраховуючи на свою численність, не дуже його боялась. Обурений, він поїхав із Флоренції, наклавши на неї інтердикт, тож залишив він місто в іще більшому розбраті, ніж до свого приїзду.