Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Після втечі ґібелінів флорентійці встановили новий лад управління. Було обрано дванадцятьох начальників, владу їм давали на два місяці, і називали їх уже не анціанами, а Добрими мужами, потім рада довірених із вісімдесяти громадян під назвою Креденца і, нарешті, сто вісімдесят пополанів, по тридцятеро від сестьєри, які разом із Креденцою та Дванадцятьма Добрими мужами становили Загальну раду. Засновано було також іще одну раду зі ста двадцяти містян, пополанів і нобілів, що ухвалювала остаточні рішення в усіх справах, які розглядали інші ради, і призначала всіх посадовців у республіці. Після того як було встановлено цей лад, партію ґвельфів іще посилили, що дало б їм можливість краще захищатися від ґібелінів. Майно останніх поділили на три частини: першу взяли в скарбницю комуни, другу віддали магістратурі ґвельфської партії, членів якої називали капітанами, третю роздали всім іншим ґвельфам як відшкодування за збитки. Папа, зі свого боку, для того щоб Тоскана залишалася ґвельфською, призначив короля Карла імперським вікарієм Тоскани. Завдяки новому способу правління Флоренція блискуче підтримувала свою славу, бо у внутрішніх справах держави панувала законність, а зовні діяло її військо. Невдовзі, однак, папа помер, і після суперечок, які тривали протягом двох років, обрали Григорія X, він довго жив у Сирії та перебував там, навіть коли посів папський престол. Унаслідок цього він погано розбирався в боротьбі італійських партій і дивився на них не так, як його попередники. Зупинившись у Флоренції на шляху до Франції, він вирішив, що добрий пастир мусить добитись єдності серед громадян міста, і почав діяти в цьому напрямку, тож флорентійці погодилися прийняти синдиків ґібелінів і почати з ними перемовини щодо умов повернення ґібелінів. Однак, хоча сторони дійшли згоди, ґібеліни відчували тепер такий страх, що повернутися не захотіли. Папа вирішив, що винне в цьому місто, і, розгнівавшись, наклав на Флоренцію відлучення, яке тяжіло над нею, поки Григорій X був живий; після ж його смерті новий папа Інокентій V знову дав місту пастирське благословення. Потім почався понтифікат Миколая III, який походив із роду Орсіні. Оскільки папи все ще побоювались усіх, хто підносився в Італії, навіть якщо піднесенням своїм він завдячував тій самій церкві, і одразу ж намагалися його якось принизити, наслідком такої політики були в Італії безперервні чвари та перевороти: могутнього правителя боялись і протиставляли йому іншого, поки що слабкого, але тільки-но він набирався сили, його починали боятись і намагалися послабити. Через це королівську владу відняли в Манфреда і передали Карлу, який теж почав викликати страх і прагнення згубити його. Отже, Миколай III успішно повів інтригу, за допомогою імператора позбавив Карла намісництва в Тоскані й під іменем імперського вікарія послав туди месера Латіно як свого легата.

Становище Флоренції в ті часи було досить сумним, тому що ґвельфський нобілітет знахабнів і зовсім не боявся посадовців республіки. Щодня коїлися вбивства чи інші насильства, а тих, хто це творив, неможливо було покарати, оскільки вони були улюбленцями того чи того нобіля. Ватажки пополанів вирішили, що для приборкання цього нахабства непогано буде повернути вигнанців, легат цим скористався для того, щоб умиротворити місто, і ґібелінів повернули. Кількість правителів, яких було спершу дванадцять, збільшили до чотирнадцяти – по семеро від кожної партії: вони мали правити протягом одного року і призначатися папою. Флоренцією правили так два роки, потім папський престол посів Мартін IV, француз, який повернув королю Карлу всю владу, яку відняв у нього Миколай. У Тоскані відразу ж відновилася боротьба партій: флорентійці озброїлися проти імперського правителя, а для того щоб не допустити до влади ґібелінів і приборкати знать, установили новий лад. Був 1282 рік, коли цехи, маючи своїх очільників і озброєні загони, набули великого значення в місті. Значенням цим вони скористалися для того, щоб змінити спосіб правління. Замість чотирнадцяти правителів мало бути лише троє: вони називалися пріорами і правили два місяці, обираючись – не важливо – з пополанів чи з нобілів, тільки б опікувалися торгівлею чи ремеслами. Після перших двох місяців кількість правителів зросла до шести, щоб від кожної сестьєри їх було по одному, і так тривало до 1342 року, коли місто було поділено на картьєри, а кількість пріорів зросла до восьми, хоча за цей період обставини часом змушували збільшувати її до дванадцяти. Ця магістратура, як показав час, призвела до цілковитої поразки нобелів, бо спершу обставини давали змогу народу вилучати їх із Ради, а потім і зовсім проганяти. Нобілі від самого початку примирились із цим, бо були роз’єднані; вони так намагалися вирвати одне в одного владу, що зовсім втратили її. Раді цих посадовців надали особливий палац, де вона постійно збиралася; раніше всі засідання й наради посадовців відбувались у церквах. Окрім того, їм установили почесну охорону і дали ще інший обслуговий персонал, аби належно вшанувати. І хоча спершу вони називалися тільки пріорами, тепер для надання їхній посаді нового блиску вони почали йменуватися синьйорами. На певний час Флоренція здобула внутрішнє умиротворення та скористалася ним для війни проти Ареццо, який вигнав своїх ґвельфів, і перемогла при Кампальдіно. Оскільки місто залюднювалось і багатіло, довелося розширити кільце міських мурів до нинішньої їхньої межі. Перший міський мур замикав лише простір від Старого мосту до Сан Лоренцо.