Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Серед впливових родин Флоренції наймогутнішими були дві – Буондельмонті й Уберті, а безпосередньо вслід за ними йшли Амідеї і Донаті. Дама з роду Донаті, заможна вдова, мала дочку надзвичайної вроди. Збиралася вона віддати її за месера Буондельмонте, юного кавалера і главу цього роду. Чи то через неуважність, чи то переконана, що завжди встигне це зробити, вона нікому про свій намір не повідомила, проте стало відомо, що з месером Буондельмонте бере шлюб одна дівиця з роду Амідеї. Дама була неймовірно розчарована, однак вона все ж сподівалася, що краса її дочки може зруйнувати той шлюб, поки його ще не укладено. Якось вона побачила, що месер Буондельмонте сам, без супроводу йде в напрямку її будинку, й одразу ж спустилася на вулицю, ведучи за собою дочку. Коли юнак проходив повз них, вона рушила до нього назустріч, кажучи: «Я дуже рада, що ви одружуєтеся, хоча призначала для вас за дружину мою дочку». І тут вона, відчинивши двері, показала йому дівчину. Кавалер, побачивши, яка вона прекрасна, і зметикувавши, що знатністю роду та багатством посагу вона нітрохи не поступається тій, з якою він зібрався брати шлюб, запалав таким бажанням володіти нею, що, не думаючи вже про свою обіцянку, про тяжку образу, якою стало б її порушення, і про лиха, які були б наслідком, відповів: «Якщо ви призначали мені свою дочку, я виявив би невдячність, відмовившись від неї, поки я ще вільний». І, не гаючи ані хвилини, він одружився. Справа ця, ледве вона стала відома, надзвичайно обурила родину Амідеї, а також Уберті, які були їм родичі. Вони зібралися разом з іншими своїми родичами і вирішили, що ганьбою було б стерпіти таку образу і що єдиною гідною помстою за неї може бути смерть месера Буондельмонте. Дехто, щоправда, звертав увагу на лиха, до яких мала призвести така помста, але Моска Ламберті заявив, що хто довго обмірковує справу, ніколи нічого не здійснить, а закінчив свою промову відомим висловом: «Що зроблено, то зроблено». Скоїти це вбивство вони доручили Мосці, Стьятті Уберті, Ламбертуччо Амідеї й Одеріґо Фіфанті. Зранку на Великдень ці четверо сховались у будинку Амідеї між Старим мостом і Сан Стефаном. Коли месер Буондельмонте переїжджав через річку на своєму білому коні, вважаючи, що забути образу так само легко, як порушити обіцянку, вони напали на нього біля спуску з мосту під статуєю Марса і вбили. Через це вбивство стався розкол у всьому місті, одні стали на бік Буондельмонті, інші – Уберті. І оскільки обидва ці роди мали палаци, фортеці та озброєних людей, вони воювали протягом багатьох років, але жодна сторона не могла добитися вигнання іншої. Миром їхня вворожнеча теж не завершилася, хіба що затихала часом у перемир’ях. Так вони залежно від обставин то трохи заспокоювалися, то знову спалахували люттю.

Колотнеча ця тривала у Флоренції аж до часів короля неаполітанського Фрідріха II, який вирішив збільшити сили свої для боротьби з Папською державою і, щоб зміцнити свою владу в Тоскані, підтримав Уберті з їхніми прибічниками, і ті за його допомогою вигнали Буондельмонті з Флоренції. І от наше місто поділилося на ґвельфів і ґібелінів, як це вже давно сталося в усій Італії. Не здається мені зайвим нагадати, які роди опинилися в одній партії, а які в іншій. Отже, на боці ґвельфів були Буондельмонті, Нерлі, Россі, Фрескобальді, Моцці, Барді, Пульчі, Герардіні, Форабоскі, Баньєзі, Гвідалотті, Саккетті, Маньєрі, Лукардезі, К’єрамонтезі, Компьйоббезі, Кавальканті, Джандонаті, Джанфільяцці, Скалі, Гвальтеротті, Імпортуні, Бостікі, Торнаквінчі, Векк’єтті, Тозінгі, Аррігуччі, Альї, Сіці, Адімарі, Вісдоміні, Донаті, Пацці, Делла Белла, Ардінгі, Тедальді, Черкі. На бік ґібелінів стали Уберті, Маннельї, Убріакі, Фіфанті, Амідеї, Інфагаті, Малеспіні, Сколарі, Гвіді, Галлі, Капп’ярді, Ламберті, Сольданьєрі, Тоскі, Ам’єрі, Брунеллескі, Капонсаккі, Елізеї, Абаті, Тедальдіні, Джьокі, Галігаї. Окрім того, до тієї та іншої сторони цих родин нобілів приєдналися роди пополанів, тож майже все місто було заражене їхніми чварами. Вигнанці з Флоренції, ґвельфи сховались у краю Верхнього Валь д’Арно, де була більша частина їхніх фортець, і там вони оборонялися від своїх ворогів, як тільки могли. Та коли помер Фрідріх, ті з добре забезпечених флорентійських містян, яким народ найбільше довіряв, вирішили, що краще припинити ворожнечу серед громадян, ніж губити батьківщину, продовжуючи розкол. Діяли вони настільки успішно, що ґвельфи, забувши свої образи, повернулись, а ґібеліни прийняли їх без підозр. Коли це примирення здійснилося, вони вирішили, що настав час для того, щоб заснувати такий спосіб правління, за якого можна було б жити вільно і підготуватись до захисту, поки новий імператор не зібрав сили.