Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Вони поділили місто на шість частин і обрали дванадцятьох містян – по два від кожної сестьєри, – які мали правити містом: називалися вони старійшинами і мусили щороку змінюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечі внаслідок судових рішень, призначали, не з громадян міста, двоє суддів, один із яких називався капітан, а другий подеста; їм були підсудні всі цивільні й кримінальні справи, що виникали між громадянами. А оскільки жоден лад не може існувати без охорони, було набрано двадцять озброєних загонів у місті й сімдесят шість у сільських округах. До цих загонів було приписано всю молодь, і кожному молодому флорентійцеві було наказано з’являтися зі зброєю до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброї наказом капітана або старійшин. Знамена в загонах були не однакові, а відповідали озброєнню: зокрема, в арбалетчиків були свої значки, у щитоносців – свої. Щороку на Трійцю новим воїнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирів загонів. Щоб іще краще оснастити своє військо та водночас дати можливість усім, кого потіснить ворог, швидко знайти місце зборів і з новими силами рушити в бій, флорентійці вирішили, що військо завжди має супроводжувати колісниця, запряжена волами в червоних попонах, а на ній має бути червоно-білий прапор. Коли військо вирушало в похід, цю колісницю доправляли на Новий ринок і урочисто вручали главам народу. А щоб усі справи флорентійців здавалися ще більш блискучими, вони мали дзвін, названий Мартінелла, у який били протягом місяця перед початком воєнних дій із наочною метою дати ворогу можливість підготуватися до захисту. Скільки розважливості було в серцях цих людей і скільки великодушності, що раптовий напад на ворога, який сьогодні вважають діянням шляхетним і мудрим, тоді розглядали як діяння негідне і підступне. Дзвін цей теж незмінно був при війську як засіб для подання сигналів вартовим і всім іншим воїнам.

Саме на цьому громадському й військовому ладі ґрунтувалася воля флорентійців. Не можна й уявити собі, якої сили й міці досягла Флоренція за дуже короткий час. Вона не тільки стала на чолі всієї Тоскани, її вважали одним із перших міст-держав Італії, і хтозна, якої ще величі вона могла досягти, якби не виникали в ній так часто нові й нові чвари. Протягом десяти років існувала Флоренція за такого устрою, і за цей час змусила укласти з нею союз Пістою, Ареццо і Пізу. Повертаючись із-під Сієни, флорентійці захопили Вольтерру та зруйнували, окрім того, кілька укріплених містечок, переселивши їхніх жителів у Флоренцію. Усе це було здійснено за порадою ґвельфів, могутніших, ніж ґібеліни, яких народ ненавидів за зверхню поведінку в той час, коли вони правили у Флоренції під егідою Фрідріха II: партію Церкви флорентійці взагалі більше любили, ніж партію імператора, бо за допомогою папства сподівалися зберегти волю, під владою ж імператора побоювались її втратити. Однак ґібеліни не могли спокійно змиритись із тим, що влада вислизнула з їхніх рук, і чекали тільки нагоди знову захопити її. Їм здалося, що ця нагода настала, коли Манфред, син Фрідріха, захопив неаполітанський престол, що було відчутним ударом по могутності папства. Вони таємно змовились із ним з метою знову захопити владу, однак їм не вдалося діяти настільки таємно, щоб це не стало відомо старійшинам. Рада звинуватила родину Уберті, але ті замість підкоритися взяли до рук зброю і замкнулись у своїх будинках, немов у фортецях. Обурений народ озброївся і за допомогою ґвельфів змусив усіх ґібелінів покинути Флоренцію та шукати прихистку в Сієні. Звідти вони благали про допомогу Манфреда, короля Неаполітанського, і завдяки спритності месера Фарінати дельї Уберті війська цього короля завдали флорентійцям такої жорстокої поразки на берегах річки Арбії, що ті, хто залишився живим, шукали прихистку не у Флоренції, яку вважали для себе втраченою, а в Луцці.

Манфред послав на допомогу ґібелінам на чолі своїх військ графа Джордано, досить відомого у ті часи воєначальника. Після перемоги граф із ґібелінами увійшов до Флоренції, підкорив її владі імператора, зняв усіх посадовців із їхніх постів і знищив усі постанови, що в них хоч якось виявлялась її воля. Здійснено це все було дуже грубо і викликало загальну ненависть містян, ворожість яких до ґібелінів так посилилася, що це призвело згодом до їхньої загибелі. Справи королівства змусили графа Джордано повернутися до Неаполя, і королівським намісником у Флоренції він залишив графа Гвідо Новелло, володаря Казентіно. Той скликав у Емполі раду ґібелінів, на якій усі висловили думку, що для збереження в Тоскані влади ґібелінської партії необхідно зруйнувати Флоренцію, бо весь народ її на боці ґвельфів і самої Флоренції буде досить, аби партія Церкви знову зібралася на силі. Проти такого жорстокого вироку, винесеного такому благородному місту, не протестував жоден громадянин, жоден друг його, окрім месера Фарінати дельї Уберті, який, ні перед чим не зупиняючись, став відкрито захищати Флоренцію, говорячи, що доклав багато зусиль і зазнав багатьох небезпек тільки для того, щоб жити на батьківщині, що тепер аж ніяк не схильний відкинути те, чого так прагнув і що дароване було йому долею, а, навпроти, радше стане для тих, у кого інші наміри, таким самим ворогом, яким він був для ґвельфів; якщо ж хтось із присутніх боїться своєї батьківщини, нехай спробує згубити її, – він зі свого боку вирушить на її захист зі всією мужністю, яка надихала його, коли він виганяв ґвельфів. Месер Фаріната мав велику душу, був чудовим воїном, ватажком ґібелінів, і Манфред його дуже поважав. Промова його поклала край цим спробам, і ґібеліни почали обмірковувати інші способи утримання влади.