Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Оскільки я вже довів свою оповідь до часу, який вказав від початку, і оскільки найістотніше з того, про що мені лишилося розповісти, належить до воєн флорентійців і венеційців із Філіппо, герцогом Міланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцію, я свою оповідь перериваю і тільки нагадаю про становище в Італії, про її правителів і про війни, які в ній тривали на той час, до якого ми дійшли.

Якщо говорити про найзначніші держави, то королеві Джованні II належали королівство Неаполітанське, Марка, частина папських земель і Романья. Але частина міст у цих землях підкорялася Церкві, частина підкорялася законним правителям або ж була підвладна тиранам, які захопили там владу: так, у Феррарі, Модені й Реджо панували д’Есте, у Фаенці – рід Манфреді, в Імолі – Алідозі, у Форлі – Орделаффі, у Ріміні й Пезаро – Малатеста, а в Камеріно – рід Варано. Частина Ломбардії визнавала владу герцога Філіппо, частина підкорялася венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рід Ґонзаґи. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, незалежними лишалися тільки Лукка і Сієна, причому Луккою володіли Ґвініджі, а Сієна була вільною. Генуезці то мали волю, то потрапляли під владу або французьких королів, або роду Вісконті, животіли безславно і вважались одними з найбільш незначних громадянств. Жоден із цих головних правителів не мав власного війська. Герцог Філіппо замкнувся в своєму палаці й не навертався нікому на очі, всі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, ледве їхні честолюбні погляди звернулися до суходолу, самі відмовилися від зброї, яка принесла їм таку славу на морі, і, за прикладом інших італійців, довірили керувати своїм військом чужоземцям. Папа, якому духовний сан воювати не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська, як особа жіночої статі, з необхідності вдавалися до того, що інші державці чинили через недогляд. Тій самій необхідності підкорялися флорентійці: дворянство їхнє в безперервних громадянських чварах було перебите, держава перебувала в руках людей, які звикли торгувати, які військову справу й успіх у ній довіряли іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або воїнів, які не були державцями: перші набирали військо не для зростання своєї слави, а лише для того, щоб стати багатшими або бути в більшій безпеці; другі, змалку виховані для військової справи, нічого більше не вміли і тільки на неї й могли розраховувати, якщо хотіли досягти багатства та могутності. Серед них у той час найбільшу славу мали Карманьйола, Франческо Сфорца, Нікколо Піччініно – учень Браччо, Аньйоло делла Перґола, Лоренцо і Мікелетто Аттендолі, Тарталья, Якопаччо, Чекколіно з Перуджі, Нікколо да Толентіно, Гвідо Торелло, Антоніо даль Понте ад Ера і ще багато до них подібних. Треба додати також дрібних володарів, про яких уже згадували, і ще римських баронів Орсіні й Колонна, а також синьйорів і дворян королівства Неаполітанського в Ломбардії, – усі вони зробили з військової справи ремесло і ніби домовилися між собою поводитись так, щоб очолювати військо ворожих сторін, а за можливості обидві ці сторони приводити до загибелі. Урешті-решт вони до того принизили військову справу, що навіть найпересічніший воєначальник, у якому виявилася б хоч тінь стародавньої доблесті, зміг би вкрити їх ганьбою на великий подив усієї Італії, яка так нерозсудливо шанувала їх. У подальшій оповіді моїй повно буде цих нікчемних правителів та їхніх найганебніших воєн, але, перш ніж розповісти ці подробиці, потрібно мені, як я обіцяв, повернутись і розказати про походження Флоренції, щоб кожен зрозумів, яке було становище цієї держави у ті часи і як серед лих, що спіткали Італію впродовж тисячі років, досягла вона нинішнього свого стану.

Серед великих і дивовижних справ, притаманних республікам і монархіям давнини та нині забутим, є гідний відзначення звичай засновувати всюди нові держави й міста. Бо ніщо не може бути більш гідним мудрого правителя чи благополучної республіки, а також кориснішого для будь-якої провінції, ніж заснування нових міст, що дають людям змогу успішно захищатись і в безпеці обробляти свої поля. Стародавнім людям робити це було нескладно, бо вони зазвичай посилали в землі завойовані або порожні нових жителів у поселення, що називалися колоніями. Завдяки цьому не тільки виникали нові міста, а й переможцеві легше було володіти завойованою країною, пустельні місцини заселялись, і населення держави значно правильніше розподілялося по її землях. Приводило це також до того, що, коли добробут діставався легше, люди швидше розмножувалися, були значно енергійнішими у нападі на ворога і значно стійкішими в обороні. Оскільки такий устрій через погане управління монархіями та республіками припинив існування, багато держав занепали: адже тільки він забезпечував міцність держав і зростання їхнього населення. Міцності досягають завдяки тому, що заснована правителем у завойованих землях колонія є своєрідною фортецею, пильним вартовим, що тримає людей у покорі. Без такого ладу жодна країна не може бути заселена цілком, із правильним розподілом жителів. Бо не всі землі в ній однаково родючі й однаково сприятливі для життя, що й призводить в одному місці до надмірного скупчення людей, у другому – до їхньої нестачі, і якщо немає можливості переселяти частину населення звідти, де його забагато, туди, де його бракує, уся країна занепадає: місця, де малолюддя, перетворюються на пустелю, місця, де перенаселення, зубожіють. Оскільки сама природа не може усунути ці несприятливі обставини, тут необхідна людська діяльність: нездорові краї стають більш сприятливими для життя, коли в них одразу оселяється велика кількість людей, котрі, обробляючи землю, роблять її більш родючою, а розводячи вогонь, очищують повітря. Доказом може бути Венеція, розташована у місцевості болотистій та нездоровій: переселення туди відразу значної кількості людей оздоровило її. У Пізі через шкідливі випари у повітрі не було достатньої кількості жителів, поки Генуя та її узбережжя не стали зазнавати набігів сарацинів. І от через ці набіги у Пізу переселилася така кількість вигнанців зі своєї батьківщини, що вона стала велелюдною і могутньою. Відтоді, як щез звичай засновувати колонії, складніше стало утримувати завойовані землі, малолюдні місцевості не заселяються, а перенаселені не можуть позбутися надлишку жителів. Так і сталося, що в усьому світі, а особливо в Італії, багато місцин порівняно з давниною знелюдніли. І все це було і до сьогодні є наслідком того, що правителі не прагнуть справжньої слави, а республіки – ладу, що заслуговував би на схвалення. У давнину ж заснування колоній часто приводило до появи нових міст і постійного зростання тих, що виникли раніше. До них належить Флоренція, яка походить від Ф’єзоле і зростання якій забезпечив приплив колоністів.