Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Коли папою став Бенедикт XII, він побачив, що втратив майже всі свої володіння в Італії. Побоюючись, щоб їх не захопив імператор Людовік, він вирішив подружитись із усіма, хто захопив володіння, котрі раніше належали імперії, щоб вони допомогли йому захистити Італію від зазіхань імператора. От він і видав наказ, згідно з яким усіх тиранів, що захопили в Ломбардії міста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро після того помер, і папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрістю папа розпоряджається майном імперії, не захотів поступитися йому в щедрості й одразу ж оголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними власниками, що владарюють у своїх містах за згодою і дозволом імператора. Саме з цієї причини Галеотто Малатеста і його брати стали правителями Ріміни, Пезаро і Фано, Антоніо да Монтефельтро – Марки й Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Полента – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі й Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли, і ще багато інших – безлічі інших міст, тож у володіннях Церкви майже не залишилося землі без правителя. Внаслідок цього Церква була послабленою аж до понтифікату Олександра VI, який уже в наш час, після розгрому нащадків узурпаторів, відновив її владу. Коли імператор видавав свій дарчий наказ, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він має намір увійти до Італії. Це викликало в Ломбардії низку збройних сутичок, під час яких Вісконті захопили Парму. Тоді ж помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши спадкоємицями тільки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно раніше. Перед смертю він указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб із його небожем, угорським королем Андреєм. Із цим своїм чоловіком Джованна прожила недовго, бо невдовзі вбила його й одружилась із іншим своїм родичем, князем Тарантським Людовіком. Одначе король Угорщини Людовік, брат Андрея, прагнучи помститися за його смерть, поспішив із військом до Італії й вигнав із королівства Джованну та її чоловіка.

Тоді ж у Римі сталася подія надзвичайно визначна. Такий собі Нікколо, син Лоренцо, канцлер Капітолію, вигнав із Рима сенаторів і, прибравши титул трибуна, очолив Римську республіку. Він, використовуючи давні звичаї, встановив таку повагу до законів і громадянської доблесті, що послів до нього відправляли не тільки сусідні міста – вся Італія, і давні римські провінції, бачачи, що Рим відновлюється, попідводили голови і, через страх або через надію, вшанували його. Однак Нікколо, попри свою добру славу, сам відмовився від цих справ; знемагаючи під тягарем, що звалився на нього, він, хоч його ніхто не виганяв, таємно втік із Рима до короля чеського Карла, якого наказом папи, в обхід Людовіка Баварського, було оголошено імператором. Карл, щоб засвідчити свою вдячність папі, відправив до нього Нікколо як полоненого. Невдовзі після того такий собі Франческо Барончеллі, за прикладом Нікколо, захопив владу трибуна і вигнав із Рима сенаторів. Прагнучи якнайшвидше покінчити з цим бунтівником і не знаходячи іншого способу, папа випустив Нікколо із в’язниці, повернув його до Рима і дав звання трибуна! Нікколо знову мав владу – і стратив Франческо. Та, накликавши на себе ворожість роду Колонни, він сам був незабаром убитий, і владу повернули сенаторам.

Тим часом король угорський, зігнавши з неаполітанського престолу Джованну, повернувся у свої землі. Але папа, якому було краще мати за сусіда не цього короля, а Джованну, вжив низку заходів, і врешті-решт їй повернули неаполітанський престол, за умови щоб Людовік, чоловік її, не приймав королівського титулу, а вдовольнявся своїм становищем князя Тарантського. Настав рік 1350-й, і папі спало на думку, що ювілей, який за рішенням Боніфація VIII мали відзначати кожні сто років, можна було б святкувати кожні п’ятдесят, і він видав відповідний наказ. Вдячні за таке благодіяння, римляни погодилися на те, щоб він прислав до Рима чотирьох кардиналів із метою впорядкувати в місті управління і призначити потрібних папі сенаторів. Окрім того, папа дав Людовіку, князеві Тарантському, титул короля Неаполітанського, а як подяку за це королева Джованна подарувала Церкві місто Авіньйон, що належало їй за правом спадку. На той час помер Лукіно Вісконті, і єдиним державцем Мілана став архієпископ Джованні, який часто воював із Тосканою та своїми сусідами і вельми збільшив свою міць. Спадкоємцями після його смерті лишилися двоє небожів, Бернабо і Галеаццо, але Галеаццо невдовзі помер, залишивши після себе сина Джана Галеаццо, який і поділив владу в державі зі своїм дядьком Бернабо. Імператором у ті часи був король чеський Карл, а папою – Інокентій VI, котрий послав до Італії кардинала Егідія, іспанця, який діяв так уміло, що йому вдалося повернути повагу до папської влади не тільки в Романьї та в місті Римі, а й у всій Італії. Він знову заволодів Болоньєю, яку захопив було архієпископ Міланський, змусив римлян узяти за сенатора одного іноземця, котрого папа мусив щороку призначати в Рим, уклав почесну угоду з родом Вісконті, розгромив і захопив у полон англійця Джона Гоквуда, який на чолі чотиритисячного англійського загону воював у Тоскані на боці ґібелінів. Святий престол перейшов до Урбана V, і той завдяки таким успіхам вирішив відвідати Італію і Рим, куди прибув також імператор Карл. Папа пробув у Італії кілька місяців, потім повернувся в Авіньйон, а Карл повернувся у своє королівство. Після смерті Урбана папою став Григорій XI, але оскільки помер і кардинал Егідій, в Італії відновилася колишня колотнеча, яку постійно починали міста, що об’єднувалися проти роду Вісконті. Папа прислав до Італії нового легата на чолі шести тисяч бретонців, потім і сам він прибув до Італії вже зі своїм двором та остаточно осів у Римі. Це сталося 1376 року. Папський престол був у Франції сімдесят один рік. Невдовзі після того Григорій XI помер, і на його місце обрали Урбана VI. Однак десятеро кардиналів, які вважали це обрання незаконним, зібрались у Фонді й проголосили папою Климента VII. Водночас генуезці, які впродовж років підкорялися роду Вісконті, повстали; і між ними й венеційцями через острів Тенедос почалися криваві війни, у котрих на тому чи на тому боці взяла участь уся Італія. Тоді ж було вперше застосовано артилерію – нову, винайдену германцями зброю. Хоча спочатку успіх був на боці генуезців, котрі кілька місяців тримали Венецію в облозі, наприкінці війни перемогли венеційці, і за посередництва папи 1381 року було укладено мир.