Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Ґвельфи ж, які сховалися спершу в Луцці й яких вигнали звідти її жителі, котрі злякалися погроз графа, перебралися до Болоньї. Звідти їх покликали жителі Парми на допомогу проти своїх ґібелінів, яких ґвельфи здолали своєю хоробрістю, за що їм було передано всі володіння переможених. Повернувши собі в такий спосіб багатство та шану і дізнавшись, що папа Климент покликав Карла Анжуйського відняти в Манфреда корону, вони послали до глави Церкви послів, пропонуючи свою допомогу. Папа не тільки прийняв їх як друзів, а й дарував їм свій прапор, під яким відтоді ґвельфи завжди бились і яким навіть сьогодні користується Флоренція. Карл відняв потім у Манфреда королівську владу, Манфред помер. Флорентійські ґвельфи зміцнили свої сили, а ґібеліни ослабли. Тож ті ґібеліни, які разом із Гвідо Новелло правили у Флоренції, вирішили, що їм корисно було б хоч якимось благодіянням підкупити народ, котрий вони до того всіляко гнобили. Однак засіб цей, який був би корисним, коли б вони застосували його до того, як змушені були це зробити, тепер не тільки не поліпшив їхнього становища, а й прискорив загибель. Усе ж вони вирішили залучити народ на свій бік, повернувши йому частину тих прав і тієї влади, які в нього відняли. З народу обрали вони тридцять шість містян, доручивши їм і двом покликаним із Болоньї дворянам заснувати новий спосіб правління. Ця рада на першому ж своєму засіданні ухвалила поділити все місто на цехи й на чолі кожного цеху поставити посадовця, який і розбиравсь би в усіх справах своїх підлеглих. Окрім того, кожен цех отримував прапор, під який мали з’являтися зі зброєю члени цеху, якщо місто потребуватиме цього. Спочатку таких цехів було дванадцять: сім старших і п’ять молодших. Але потім кількість молодших зросла до чотирнадцяти, тож усього їх стало, як і зараз, двадцять один. Тридцять шість реформаторів виробили ще й низку інших постанов для загального добра.

Для утримування свого війська граф Гвідо призначив громадянам податок, але це зіткнулось із таким опором, що він не наважився застосувати силу. Вважаючи, що влада від нього вислизає, він викликав до себе очільників ґібелінів, і вони вирішили силою відняти в народу те, що так необачно самі йому дарували. Вони озброїлись і, коли їм здалося, що настала нагода і рада тридцяти шести була на місці, самі викликали заворушення, тож тридцять шість делегатів злякались і сховались у своїх будинках. Але відразу ж з’явилися загони цехів, причому переважно озброєні. Дізнавшись, що граф Гвідо зі своїми прибічниками перебуває в Сан Джованні, вони отаборилися поблизу Санта Трініта і доручили командування месеру Джованні Сольданьєрі. Граф, своєю чергою, розвідавши, куди рушив озброєний народ, вийшов йому назустріч. Народ, натомість, не тільки не ухилився від бою, а пішов на ворога. Там, де тепер лоджія Торнаквінчі, сталася зустріч; сили графа зазнали поразки, і багато з його прибічників загинули; він же став побоюватись, як би вночі супротивник, скориставшись із того, що його люди збентежені невдачею, не напав на них і не вбив його. І думка ця так сильно заволоділа ним, що, не намагаючись обдумати жодного засобу порятунку, він вирішив не боротись, а тікати і всупереч пораді очільників ґібелінської партії відступив з усім своїм військом до Прато. Не встиг він опинитись у безпеці, як страх його розвіявся, він зрозумів свою помилку і вирішив виправити її рано-вранці, уже на світанку вирушив знову на Флоренцію, щоб із боєм увійти до міста, яке він малодушно залишив. Однак це йому не вдалося: народу було б нелегко вигнати його з міста силою, та було не дуже складно не пустити його назад. Гірко збентежений, пішов він у Казентіно, а ґібеліни сховались у своїх замках. Народ переміг, і, на радість усіх, хто переймався благом держави, вирішено було об’єднати місто і покликати назад усіх громадян, що лишилися за його межами, – як ґвельфів, так і ґібелінів. Так повернулись у Флоренцію ґвельфи після шестирічного вигнання, а ґібелінам ще раз простили їхню провину перед батьківщиною і дозволили їм повернутися туди. Проте і ґвельфи, і народ ненавиділи їх, як і раніше: ґвельфи не могли їм пробачити своє вигнання, а народ добре пам’ятав їхню тиранію, коли ґібеліни правили у Флоренції. Тож вони й далі відчували взаємну ворожість.

Поки у Флоренції так жили, поширилися чутки, що Конрадін, небіж Манфреда, іде з військом до Італії, щоб відвоювати Неаполітанське королівство. Ґібеліни знову сповнилися надії повернутися до влади, а ґвельфи, поміркувавши про те, як їм убезпечитися від ворогів, звернулися до Карла з проханням надати їм допомогу при проходженні Конрадіна Тосканою. Коли з’явились війська Карла, ґвельфи настільки посмілішали, що ґібеліни вжахнулись і ще за два дні до вступу анжуйців у місто втекли з нього, хоча їх звідти ніхто не виганяв.