Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Після того як він пішов, нобілі знову дістали надію завоювати колишнє становище. Вирішивши, що джерело їхніх лих у розз’єднанні, вони цього разу змовились і послали двох делегатів до Синьйорії, яку вважали до себе прихильною, просити про хоча б часткове пом’якшення спрямованих проти них законів. Щойно про це стало відомо, пополани відчули тривогу, бо Синьйорія і справді могла вдовольнити бажання нобілів: розходження між бажаннями нобілів і побоюваннями пополанів призвели до збройних сутичок. Нобілі під командуванням месера Форезе Адімарі, месера Ванні деї Моцці і месера Джері Спіні закріпились у трьох місцях – у Сан Джованні, поблизу Нового ринку й на п’яцца деї Моцці. Пополани, яких було значно більше, зійшлися під своїми прапорами біля Палацу синьйорів, що був тоді неподалік від Сан Проколо. Ставлячись до синьйорів з підозрою, вони послали до них шістьох своїх представників, аби з ними засідати. Поки обидві сторони готувалися до двобою, дехто з пополанів і з нобілів разом із деякими духовними особами, що мали добру славу, вирішили добитися примирення. Нобілям вони нагадали, що коли їх позбавили колишньої шани та видали закони проти них, то причиною цього були їхні зверхність і надзвичайно погане управління; що озброюватися тепер, аби силоміць повернути собі те, що в них відняли через чвари й негідну поведінку, означало б для них згубити батьківщину і ще погіршити власне становище; що пополани і численністю, і багатством, і навіть силою своєї ненависті перевищують їх; і що, нарешті, їхня горезвісна нобільська гідність, що нібито підносить їх над усіма іншими людьми, за них битися не буде, і коли дійде до бою, залишиться тільки словом, геть недостатнім для того, щоб їх захистити. Але народ вони закликали зрозуміти, що надзвичайно необережно висувати найгостріші вимоги, а ворогів доводити до відчаю, бо хто не сподівається на благо, той не злякається зла; що цей нобілітет – той самий, який під час воєн із ворогами Флоренції уславив своє місто, і що тому недобре і несправедливо переслідувати його так запекло; що нобілі легко змирились із тим, що втратили в республіці всі головні посади, та, звісно, не могли знести того, що за нинішніми законами кожен може вигнати їх із батьківщини. Значно краще було б утихомирити їх і таким чином змусити скласти зброю, ніж покластися на випадок і стати до бою, сподіваючись на численну перевагу, бо не раз було так, що великому війську завдавало поразки невелике. Думки в народі розійшлися: багато хто вважав, що треба битися, бо рано чи пізно доведеться це зробити, і краще вже зараз, ніж тоді, коли ворог стане сильнішим. Якби, пом’якшивши закони, можна було утихомирити нобілів, був би смисл це зробити, але гординя їхня така, що вони не вгамуються, поки не будуть змушені до цього силою. Та інші, мудріші й холоднокровніші, вважали, що коли пом’якшити закони не так уже й важливо, то не доводити до збройної сутички значно важливіше. Їхня думка перемогла, і вирішили, що віднині для обвинувачення нобіля потрібні покази свідків.

Сторони замирились, однак лишилися при взаємних підозрах і далі укріплювали мури та збирали зброю. Пополанство ввело нові правила, зменшивши кількість членів Синьйорії, звідки прибрали прибічників нобілів. На чолі її лишилися глави пополанів із родин Манчіні, Магалотті, Альтовіті, Перуцці і Черретані. Зміцнивши державу, подбали про те, як оточити синьйорів більшою пишнотою й краще убезпечити їх: з цією метою було закладено 1298 року фундамент нинішнього Палацу синьйорії, а перед ним розбили площу, зруйнувавши будинки, що належали родині Уберті. Водночас почали споруджувати нові тюрми. Їх було побудовано всього за кілька років. Ніколи місто наше не було в кращому і щасливішому стані, ніж за тих часів, бо ніколи не досягав він такого велелюддя, багатства і слави. Громадян, здатних носити зброю, у місті було не менш ніж тридцять тисяч, а у підвладних йому містах – не менше сімдесяти тисяч. Уся Тоскана підкорялася Флоренції – усі там були її підданими або її союзниками. Хоча між нобілями і пополанами завжди були підозріливість і ворожість, вони не мали поганих наслідків, і всі жили в мирі та злагоді. І якби мир цей не було порушено новими внутрішніми чварами, то його не порушили б і напади зовні, бо Флоренція досягла того, що їй уже не доводилося побоюватись ані імператора, ані громадян-вигнанців, і їй вистачало сили протистояти всім іншим італійським провінціям. Та удару, якого вона могла не боятися від зовнішніх ворогів, завдали їй вороги внутрішні.