Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Цей шлюб, тільки-но про нього стало відомо, додав мужності супротивникам месера Корсо, які й підняли проти нього зброю. З тієї самої причини народ не тільки не захотів захищати його, а й переважно приєднався до його ворогів. Супротивників його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні та месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми прибічниками та більшістю народу зібрались, озброєні, біля Палацу синьйорії, з постановою якої месеру П’єро Бранка, капітану народу, було надано документ, який звинувачував месера Корсо в тому, що він за допомогою Угуччоне збирається встановити тиранію. Потім його закликали постати перед судом і заочно засудили як заколотника. Між обвинуваченням і вироком минуло не більше ніж дві години. Після того як вирок було винесено, члени Синьйорії в супроводі народних загонів, які йшли під своїми прапорами, вирушили заарештовувати месера Корсо. Той зовсім не злякався ні того, що друзі покинули його напризволяще, ні вироку, ні влади синьйорів, ні численності ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись протриматись у ній, доки на допомогу йому прийде Угуччоне, за яким він послав. Довкола його будинку і на прилеглих вулицях зведено було барикади, які його озброєні прибічники захищали так люто, що народ, попри свою величезну численну перевагу, не в змозі був захопити. Бій усе-таки був вельми кривавий, з обох сторін було багато вбитих і поранених. Тоді народ, бачачи, що на відкритій місцевості йому нічого не досягти, захопив сусідні з оселею Корсо будинки, пробив мури і вдерся до месера Корсо таким шляхом, про який він і не подумав. Месер Корсо, бачачи, що він оточений зусібіч, і не розраховуючи вже на допомогу Угуччоне, вирішив, якщо перемога неможлива, хоча б спробувати врятуватись. Очоливши разом із Герардо Бордоні загін найсміливіших і найвідданіших своїх друзів, він раптом напав на ворогів, із боєм прорвався крізь їхні ряди та вибрався з міста через браму Кроче. Їх, однак, завзято переслідували, і на березі Аффріко Герардо загинув під ударами Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали і захопили вершники-каталонці, які перебували на службі у Синьйорії. Та коли його везли назад у Флоренцію, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-переможців і зазнати приниження, зіскочив із коня, впав на землю і був заколотий одним із тих, хто його віз; тіло його підняли ченці Сан Сальві й поховали без будь-якої шани. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і багато чим добрим, і багато чим поганим, і якби душу його менше тривожили пристрасті, то й пам’ять про нього була б більш славною.

Та він заслуговує на те, щоб його ймення було серед найвидатніших громадян нашого міста. Щоправда, неспокійний характер його змусив і батьківщину, і партію, до якої він належав, забути про його заслуги, і цей неспокійний характер приніс йому смерть, а батьківщині й партії – чимало лиха. Угуччоне, який спішив на допомогу зятю, дізнався в Ремолі про те, що проти месера Корсо вийшов увесь народ. Зрозумівши, що допомогти він йому тепер ніяк не зможе і тільки зашкодить самому собі, не принісши користі зятю, він повернувся назад.

Смерть месера Корсо, що настала 1309 року, поклала край розбрату, й у Флоренції панував мир до того дня, коли стало відомо, що імператор Генріх увійшов до Італії зі всіма флорентійськими заколотниками, яким він обіцяв повернення на батьківщину. Тут люди при владі вирішили, що краще було б мати менше ворогів, а для цього треба б скоротити їхню кількість. Тому вирішили повернути всіх заколотників, за винятком тих, кому за законом персонально було заборонено повернення. Тож у вигнанні лишилися більшість ґібелінів і дехто з партії білих, а серед них Данте Аліг’єрі, сини месера Вері Черкі та Джано делла Белла. Окрім того, Синьйорія відправила до короля Роберта Неаполітанського послів із проханням про допомогу. Зробити його своїм союзником їм не вдалося, тоді вони передали йому на п’ять років владу над містом, для того щоб він захистив їх як своїх підданих. Увійшовши до Італії, імператор обрав шлях на Пізу і через Маремму дійшов до Рима, де 1312 року й коронувався. Вирішивши потім підкорити флорентійців, він рушив на Флоренцію через Перуджу й Ареццо і розташувався зі своїм військом поряд із монастирем Сан Сальві, за милю від міста. Там він безуспішно простояв п’ятдесят днів, утратив надію скинути правління, що було в місті, і вирушив до Пізи, де домовився з Фрідріхом, королем Сицилії, про спільне завоювання королівства Неаполітанського. Він рушив зі своїм військом у похід, але, коли вже передчував перемогу (а король Роберт боявся розгрому), у Буонконвенто його наздогнала смерть.