Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Італією правили тоді почасти магістрати, обрані населенням міст, почасти державці, почасти вповноважені імператора, головний із котрих, що верховодив над усіма іншими, іменувався канцлером. Із правителів наймогутнішим був Ґотфрід, одружений із графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генріха II. Подружжя це мало у власності Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що нині зветься Патримонієм святого Петра. Первосвященникам римським натомість доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензіями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування імператорів, установити власне панування в місті й розпорядитися ним згідно із власним бажанням, потім став найбільшим ворогом первосвященника, який зазнавав від народу римського більше кривд, ніж від будь-якого християнського правителя. Саме тоді, коли загроза папського відлучення від церкви жахала весь християнський Захід, народ римський уперто не підкорявся папі, й обидва ці суперники тільки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолі опинився Миколай II і, як Григорій V, позбавив римлян права брати участь у вінчанні імператора, так Миколай II позбавив їх можливості брати участь в обиранні папи, вирішивши, що віднині це буде справою кардиналів. Цим він не задовольнивсь, але, змовившись із державцями, які правили тепер Калабрією й Апулією через обставини, про які розповімо далі, примусив усіх посадовців, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада міста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навіть скинув із посади.

Після смерті Миколая II в Церкві стався розкол, оскільки ломбардське духовенство не бажало підкоритись Олександру II, обраному в Римі, і зробило Кадала Пармського антипапою. Натомість Генріх IV, якому ненависним було посилення папської влади, намагався переконати папу Олександра відмовитися від тіари, а кардиналів – зібратися в Германії для обрання нового первосвященника. Так цей державець і став першим, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і на ньому позбавив Генріха імператорського та королівського берла. Деякі народи Італії стали на бік папи, інші на бік Генріха – звідси й походить поділ на ґвельфів і ґібелінів, ніби Італії судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полоні внутрішніх чвар. Генріх, відлучений від церкви, був змушений на вимогу своїх підданих прибути до Італії, щоб босим і на колінах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзі між папою й Генріхом знову виникла ворожнеча. Генріх був знову відлучений від церкви й послав на Рим із військом свого сина, теж Генріха, який за допомогою римлян, що ненавиділи папу, взяв його в облогу в римській цитаделі. Та Роберт Гвіскар вирушив з Апулії на допомогу папі, й Генріх, не чекаючи його, відступив у Германію. Самі тільки римляни й далі опиралися, тож Роберт розгромив місто, знову перетворивши Рим на руїни, з яких його раніше підняли кілька пап. Оскільки від цього Роберта пішло королівство Неаполітанське, я вважаю не зайвим розповісти про його походження й діяння.

Як уже було сказано, між спадкоємцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим північним народам, що звуться норманами, напасти на Францію і захопити в ній цілу провінцію, відтоді й названу на їхнє наймення Нормандією. Частина норманів прибула до Італії в ті часи, коли в ній сваволили Беренгарії, сарацини й гуни, і захопила деякі землі в Романьї, відважно вистоявши серед усіх цих воєн. В одного з норманських державців, Танкреда, народилось кілька синів, із яких особливо уславилися Вільґельм на прізвисько Залізна Рука і Роберт Гвіскар. Коли влада перейшла до Вільґельма, в Італії стало вже спокійніше, однак сарацини ще перебували на Сицилії й щодня здійснювали набіги на італійське узбережжя. Тоді Вільґельм змовився з правителями Капуї й Салерно, а також з Мелорхом, намісником візантійського імператора в Апулії й Калабрії, напасти на Сицилію та після перемоги поділити здобич і землі між собою на чотири рівні частини. Ця справа була успішною, але Мелорх таємно викликав із Візантії військо і захопив увесь острів від імені імператора, поділивши тільки здобич. Вільґельм цим був вельми незадоволений, але, відклавши помсту до більш сприятливих часів, покинув Сицилію разом із правителями Салерно й Капуї. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своїх володінь, як він, замість повернутись у Романью, швидко вирушив зі своїм військом в Апулію, зненацька захопив Мельфи і, попри протидію імператорського війська, незабаром підкорив собі майже всю Апулію та Калабрію, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвіскар. Не в змозі домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Роберті опору як проти германських імператорів, так і проти непокори римського народу. Розрахунки ці, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Роберт відігнав Генріха від Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер і Вільґельм, які приєднали до володінь своїх іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, володарем якої оголосив себе Рожер. Коли Вільґельм подався до Константинополя свататися до дочки імператора, Рожер напав на брата й захопив усі його володіння. Він спершу погордливо оголосив себе королем Італії, та потім, удовольнившись титулом короля Апулії й Сицилії, став першим, хто дав ім’я і лад цьому королівству, яке до сьогодні існує у тих самих кордонах, хоча кров і раса володарів його змінювалися не раз, бо коли згасла норманська династія, влада перейшла до німецької, потім до французької, після французької – до арагонської, а тепер Сицилія належить фламандцям.