Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Тим часом імператор Карл помер, залишивши престол сину своєму Людовіку. Після смерті останнього серед синів його виникли такі чвари, що на час онуків франкський дім втратив імперію, яка перейшла до германських правителів: першим германським імператором став Арнольф. Через розбрат Каролінги втратили не тільки імперію, а й Італійське королівство; лангобарди знову посилились і почали утискувати папу і римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італії Беренгарія, герцога Фріульського.

Події ці додали сміливості гунам, які осіли в Паннонії, напасти на Італію; знову розбиті Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, чи, точніше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провінцію. У Візантії імператором на той час став Роман, який відняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його війська. Скориставшись зі зміни влади, Апулія і Калабрія, що входили, як ми згадували, до складу східної імперії, повстали проти Романа, і, роздратований цим, він дозволив сарацинам проникнути в ці землі, котрі й були ними захоплені, після чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарій опікується обороною від гунів, воєначальником своїм обрали Альберіха, герцога Тосканського, і завдяки його рішучості врятували Рим від арабів, які, знявши облогу, поставили на горі Ґарґано міцну фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією та здійснювали набіги на інші землі Італії. Отже, Італія опинилась у найжахливішому стані: з боку Альп їй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, і гірке це становище не поліпшувалось упродовж панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон один за одним. Папа ж і вся Церква зазнавали всіляких потрясінь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державці західні ворогували між собою, а східні були зовсім безсилі. Сарацини спустошили місто Геную і все узбережжя, але ці ж лиха піднесли Пізу, куди стікалися люди, яких вигнали з рідних місцин. Події ці відбувалися близько 931 року за християнським літочисленням. Та коли імператорський престол посів герцог саксонський Отон, син Генріха і Матильди, державець, який уславився своїм розумом, папа Агапій звернувся до нього із закликом прибути до Італії та визволити її від тиранії Беренгаріїв.

У ті часи Італію поділено було так: Ломбардія належала Беренгарію III і синові його Альберту; Тосканою і Романьєю керував намісник західного імператора; Апулія і Калабрія підкорялися частково візантійському імператору, частково сарацинам; у Римі знать щороку обирала двох консулів, які й правили там за давнім звичаєм, і був ще префект як суддя народу і, окрім того, рада із дванадцяти членів, котрі також щороку визначали правителів у міста, залежні від Рима. Папи і в Римі, і в усій Італії мали більший чи менший вплив відповідно до того, наскільки самі користувалися прихильністю імператорів або тих, хто в певний час був у цій країні сильнішим за всіх. Імператор Отон прибув до Італії, відняв королівство у Беренгаріїв, які мали владу п’ятдесят п’ять років, повернув римському первосвященнику його колишні повноваження. У державця цього були син і онук, що мали, як і він, ім’я Отон і правили після нього один за одним. За правління Отона III римляни вигнали з міста папу Григорія V, імператор одразу ж допоміг йому і повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив їх права участі у вінчанні імператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському – і трьом світським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смерті Отона III германські властителі обрали імператором Генріха II, герцога Баварського, який правив дванадцять років і був урешті-решт коронований папою Стефаном VIII. Генріх і дружина його Симеонда уславилися святістю свого життя, чому доказ – безліч храмів Божих, що дістали від них багаті дари або були навіть ними зведені, як, наприклад, церква Сан-Міньято неподалік від Флоренції. Генріх II помер 1024 року, трон посів Конрад Швабський, а після нього – Генріх III. Останній прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обрані були одразу троє пап, котрі суперничали між собою. Він позбавив усіх трьох влади і підтримав обрання на їхнє місце Климента ІI, який і вінчав його імператорською короною.