Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

Нарсес був надзвичайно обурений тим, що імператор позбавив його влади над провінцією, здобутою його звитягою і кров’ю. До того ж і Софія не вдовольнилася самим тільки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливі слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як інших євнухів. І от розлютований Нарсес підмовив Альбоїна, короля лангобардів, що правив тоді в Паннонії, захопити Італію. Як було вже сказано, лангобарди захопили землі вздовж Дунаю, залишені герулами й турингами, коли їх повів на Італію їхній король Одоакр. Там вони і перебували, поки королем у них не став Альбоїн, чоловік лютий і надзвичайно сміливий. Під його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепідів, що володів Паннонією, і розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоїн узяв її за дружину і став володарем Паннонії. І такий він був лютий, що звелів зробити з Гунимундового черепа чашу, і пив із неї на знак пам’яті про свою перемогу. Покликаний до Італії Нарсесом, із яким його пов’язувала дружба від часів готської війни, він віддав Паннонію гунам, що повернулись, як ми вже казали, після смерті Аттіли до себе на батьківщину. Потім він прибув до Італії, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодів Павією, Міланом, Вероною, усією Тосканою, а також більшою частиною Фламінії, що зветься нині Романьєю. Такі численні й швидкі успіхи, здавалося, передують захопленню всієї Італії. З радощів він улаштував у Вероні бенкет і, не без впливу винних випарів, наказав наповнити вином Гунимундів череп і піднести його Розамунді, що сиділа напроти нього. При цьому він промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’є разом зі своїм батьком. Слова ці були їй немов гострий ніж у серце, і Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахільд, юнак до люті хоробрий, закоханий в одну з її служниць, і змовилась із цією жінкою зробити так, щоб він провів ніч із нею, королевою, замість своєї коханки. Та вказала йому, куди він має прийти на побачення, і він ліг у темному покої з Розамундою, вважаючи, що обіймає її служницю. Після того як усе сталося, Розамунда зізналася йому й дала йому вибір: або він уб’є Альбоїна й заволодіє назавжди і престолом, і нею, або буде страчений Альбоїном як осквернитель королівського ложа. Алмахільд погодився вбити Альбоїна, та, здійснивши це вбивство, вони побачили, що влади їм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, які Альбоїна любили. Тому, захопивши із собою всі королівські скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийняті ним. Поки відбувались усі ці події, імператор Юстин помер, і спадкоємцем його став Тіберій, який так зав’яз у війні з парфянами, що не в змозі був надати хоч яку допомогу Італії. Лонгин вирішив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та її золота королем лангобардів і всієї Італії. Він розповів про свій задум Розамунді й умовив її вбити Алмахільда, а його, Лонгина, взяти за чоловіка. Вона погодилась і, коли Алмахільд після лазні захотів пити, піднесла йому заздалегідь приготований кубок із отруєним вином. Відпивши до половини кубка, він раптом відчув, як йому розриває нутрощі, зрозумів, у чому річ, і примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обоє вони сконали, і Лонгин утратив надію стати королем.

Тим часом лангобарди зібрались у Павії, яка стала столицею їхнього королівства, і оголосили королем Клефа. Він заново відбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Ріміні й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному поході помер. Клеф поводився не тільки з чужинцями, а й зі своїми лангобардами так жорстоко, що вони тепер відчували відразу до королівської влади й вирішили не ставити над собою королів, а обрати тридцятьох герцогів і доручити їм управління країною. Таке рішення стало причиною того, що лангобарди так ніколи й не захопили всієї Італії: їхня влада сягала не далі Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселіче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлі, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися від них, почасти так ніколи і не були ними захоплені. Відсутність королівської влади послабила готовність лангобардів до війни, коли ж вони знову почали обирати королів, то, раз скуштувавши волі, були вже не такі слухняні й більш схильні до внутрішнього розбрату. Через це спершу зменшились їхні успіхи, а потім вони взагалі втратили Італію. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищі, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згідно з якою воєнні дії припинялись і за кожною зі сторін зберігалося те, що вона мала. На той час політична влада римських пап значно посилилася. Перших спадкоємців святого Петра за святість життя і чудеса так шанували люди і так поширилося християнство завдяки їхньому прикладу, що й правителі змушені були приймати його, щоб припинити смуту, яка панувала в світі. Через те, що імператор, прийнявши християнську віру, переніс престол свій до Константинополя, імперія римська ще дужче занепала, але зате римська церква значно посилилася. Проте до вторгнення лангобардів уся Італія підкорялася імператорам або королям, і папи не мали тоді іншої влади, ніж та, яку давала їм загальна пошана до їхнього життя та вчення. В усьому іншому вони підкорялись імператорам і королям, які часом страчували їх, а часом доручали управління державою. Та найбільше сприяв посиленню їхнього впливу на італійські справи король готів Теодоріх, коли переніс свою столицю до Равенни. Рим залишився без короля, а римляни заради безпеки своєї змушені були дедалі частіше шукати захисту в папи. Все ж таки влада ця тоді ще не надто посилилася: Римська церква домоглася тільки одного – за нею, а не за равеннською залишилася перша роль. Але прихід лангобардів і роздроблення Італії зробили папу сміливішим: він опинився ніби главою Рима, константинопольський імператор і лангобарди виявляли до нього повагу, отже, за його посередництва римляни могли вести перемовини і з лангобардами, і з Лонгином не як піддані, а як рівні. Так папи лишалися друзями то візантійців, то лангобардів, і їхнє значення від цього лише зростало. Саме в цей час, за правління імператора Іраклія, почався занепад східної імперії. Слов’янські народи, про які ми вже згадували, знову напали на Ілірію та, захопивши її, дали їй і своє ім’я – Словенія. Інші ж частини цієї імперії зазнали нападу спочатку персів, потім арабів, що вийшли з Аравії під проводом Мухамеда, і, нарешті, турків. Імперія втратила Сирію, Африку, Єгипет, і, бачачи її безсилля, папа вже не міг звертатися до неї по допомогу. Однак міць лангобардів дедалі зростала, папі треба було шукати нових союзників, і він попросив підтримки у франків та їхніх королів. Отож, усі війни, які в той час варвари вели в Італії, були значною мірою спричинені римськими первосвященниками, і всі варвари, нападів яких вона зазнавала, були майже завжди ними й покликані. Так само поводяться вони й зараз, і саме через це Італія залишається роздробленою й безсилою. Ось чому, розповідаючи про події, що відбувалися відтоді й дотепер, ми вже говоритимемо не про занепад імперії, остаточно переможеної, а про посилення влади римських первосвященників та інших державців, які правили Італією до вторгнення Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спочатку застосовуючи лише силу церковних відлучень, потім відлучень і зброї водночас, разом із індульгенціями, стали грізними й благоговійно шанованими, а потім через негідне використання і того й іншого знаряддя силу першого звели нанівець, а щодо другого опинилися на милості тих, до кого зверталися по допомогу.