Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

В Італії становище було таке: римляни перестали призначати консулів, а замість них відповідні повноваження передавали то одному, то кільком сенаторам; існувала, як і раніше, Ліга, котру утворили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста – Мілан, Брешія, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо.

За імператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена і Тренто. Інші міста і замки Ломбардії, Романьї та Тревізької марки схилялися то на той, то на інший бік, залежно від обставин. У часи Отона III прибув до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого походив інший Еццеліно. Цей останній, вельми багатий і могутній, зблизився з Фрідріхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою і за сприяння Еццеліно Фрідріх прибув до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив військо союзних міст, а потім вирушив до Тоскани. Еццеліно тим часом підкорив усю Тревізьку марку. Однак він не зміг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте і папське військо в Ломбардії. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив її ленним володінням і віддав Ацоне д’Есте, від якого походять державці, що й донині нею правлять. Фрідріх, прагнучи якнайшвидше заволодіти Тосканою, зупинився в Пізі й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італії, бо всюди розвелися ґвельфи й ґібеліни: ґвельфами називали себе прибічники церкви, ґібелінами – прибічники імператора. Назви ці вперше прозвучали в Пістої. Полишивши Пізу, Фрідріх заходився нападати зусібіч на володіння Церкви й спустошувати їх. Папа, не бачачи іншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похід, як його попередники оголошували проти невірних. Фрідріх, щоб від нього не відцуралися відразу всі прибічники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, взяв на службу велику кількість сарацинів. Аби міцніше прив’язати їх до себе і до того ж мати в Італії підтримку, яка не боятиметься папських відлучень, він віддав їм місто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вірніше служитимуть йому, маючи тут прихисток.

Папський престол посів Інокентій IV. Страх його перед Фрідріхом був такий, що він вирушив до Генуї, а потім до Франції, і в Ліоні влаштував собор, на якому вирішив бути присутнім і Фрідріх. Завадило йому повстання в Пармі. Занепавши духом від неуспішності своїх дій, він вирушив до Тоскани, а звідти на Сицилію, де й помер. У Швабії в нього лишився син Конрад, а в Апулії незаконний нащадок на ім’я Манфред, якого він зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а після нього лишився спадкоємцем малюк Конрадін, який перебував у Германії. Манфред спершу заволодів королівством як опікун Конрадіна, а потім, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волі папи й неаполітанців, яких змусив визнати себе силою.

Поки в королівстві все це відбувалось, у Ломбардії тривав розбрат між ґвельфами і ґібелінами. За першими стояв папський легат, за другими – Еццеліно, який заволодів уже майже всією Ломбардією по той бік По. Поки тривали воєнні дії, проти нього повстала Падуя, і він знищив дванадцять тисяч падуанців, але й сам помер іще до закінчення війни у віці вісімдесяти років, а після його смерті всі міста, якими він володів, здобули волю.

Манфред, король Неаполітанський, відчував, за прикладом своїх предків, велику ворожість до Церкви, і тодішній папа, Урбан IV, постійно жив у жорстокому страху. Дійшло до того, що папа оголосив проти нього хрестовий похід і вирушив до Перуджі чекати війська. Бачачи, що загонів підходить мало, що вони слабкі та прибувають із великим запізненням, він вирішив, що для перемоги над Манфредом потрібна дієвіша допомога. Він звернув увагу на Францію, передав королівство Сицилії та Неаполя Карлові Анжуйському, братові короля Франції Людовіка, і викликав його до Італії прийняти владу в королівстві. Та ще до прибуття Карла в Рим папа помер, а його місце посів Климент IV, за якого Карл і прибув до Остії з флотом із тридцяти галер, звелівши іншим своїм загонам вирушити до Італії пішки. Поки він перебував у Римі, римляни, щоб ушанувати його, дали йому звання сенатора, а папа надав йому інвеституру на королівський престол, узявши з нього зобов’язання щороку виплачувати Церкві п’ятдесят тисяч дукатів, і, окрім того, видав наказ, згідно з яким ані Карл, ані будь-який інший король Неаполя не можуть одночасно бути обраними імператором. Карл виступив проти Манфреда, розгромив його й убив під Беневентом, заволодівши Сицилією і королівським троном. Але Конрадін, якому батько заповів це володіння, зібрав у Германії чимале військо і прибув до Італії битися з Карлом, що й сталося під Тальякоццо. Однак він зазнав поразки, а потім, невпізнаний, утік, але його захопили й убили.