Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Готуючи сніданок, Василько помітив: не стало кількох снопиків солодкого коріння, які лежали на землі. Друзям поки що не говорив: чого доброго, засміють. Язики у них, як леза, тільки потрап. А з голови не йшло, чия це робота? Мартини, як відомо, коріння не їдять. Не займала їх і степова лисиця, яка ввечері частенько навідувалась до джерела пити воду, та, побачивши собаку, тікала, майнувши хвостом…

Наступного вечора Василько навмисне залишив снопик корінців під наметом, але вранці його вже не було. Хто крав солодець, хлопець так і не дізнався.

За роботою швидко минали дні. Уже й закінчувалось перебування солкоршуків у бухті. Увечері познімали снопики із сушарні, склали на підстилку за наметом. А завтра вони складуть свої трофеї у лантухи — і прощавай, чарівна бухто, прощавайте, сердиті мартини і зоряне небо…

За вечерею Кузьма навіть виголосив промову:

— Славні солкоршуки! — натхненно розпочав він. — Наша мандрівка закінчується. Ми багато зробили. Загін Федора лусне від заздрощів. Пройде час — і бички у мертвій бухті прославлять нас.

Увечері, як тільки смеркло, Рекс залишив свій пост під наметом. А коли стомлені солкоршуки полягали спати, з води виліз товстопузий коротконогий звір. Його шкіра ряхтіла сріблястим світлом. Мов тінь, звір нечутно наблизився до намету, там підвівся на задні лапи, покрутив головою, обнюхав і побіг туди, де було складено коріння.

За ним із води вилізла ще одна потвора, а потім — іще… До самісінького ранку снували невідомі злодії у таборі солкоршуків.

Кузьма прокинувся першим. Лежав горілиць і дивився на шмат паперу, абияк приколотий шпилькою до брезентової стелі. Там було намальовано силует сейнера «Баклан» і написано: «Солкоршуки, пам’ятайте, що сейнер прибуває 17 червня о 10-й годині».

Це оголошення Кузьма написав у перші дні перебування у бухті. «Швидко пролетіли дні, сьогодні — сімнадцяте», — подумав хлопець. Фантазія малювала прибуття солкоршуків у рідне селище. Обов’язково їх зустрічатимуть і вчителі, і староста, а може, й сам голова колгоспу. Мандрівники, як і належить, виструнчаться на причалі. І він, Кузьма, доповість: «У мертвій бухті ми знайшли колгоспну фелюгу з мотором на палубі. Бідон із запасними деталями прихопили з собою». Всі здивуються, почнуть розпитувати. Але ніхто з деркулян поки що не знатиме: майбутньої весни в бухті оселяться бички. Кузьма купався у променях слави і не помітив, як Тарас тихо вийшов із намету. Кузьма аж стрепенувся, коли той несамовито закричав:

— Біда, хлопці! Коріння пропало!

Першим вискочив із намету товстун, за ним — решта…

Там, де увечері лежали акуратно складені стоси пахучого коріння, валялось лише кілька недогризків.

Солкоршуки дивились і не вірили своїм очам. Хто ж це міг зробити? Звідки злодій у цій необжитій бухті? Коли трохи заспокоїлись, почали оглядати берег, шукати сліди злодія. На піску помітили безліч невиразних відбитків лапок, які вели до води: злодій прийшов з моря. Це ще більше ошелешило солкоршуків.

— А ти, Кузьмо, розпинався вчора: «Ми знаємо таємниці бухти». От і дізнався! — докоряв Сашко.

— Стривайте, хлопці! А де Рекс?! — схопився Кузьма.

Кинулися за намет. Там на м’якій підстилці з камки, вмостивши морду між передніми лапами, спав Рекс. Василько штовхнув його ногою. Той підвів голову і сонними очима подивився на свого господаря, ніби хотів сказати: «Не заважай».

— Проспав, клятий, — похмуро кинув у докір товстун.

— Ні, Рекс не прогавив, — розмірковував Сашко. — У нас не голку викрадено, а сотні снопиків. Рекс просто зрадив.

— Зрадив?

— Так. — Сашко зиркнув на годинник. — Скоро сейнер прибуде. Що ж робити?

— Звичайно, поїдемо, — відповів Кузьма.

— З порожніми лантухами? Та нас засміють!

— Чому з порожніми? У нас є інший вантаж. В один лантух укладемо глек, зверху травичкою замаскуємо, а у другий теж різної трави напхаємо, а зверху покладемо рештки корінців. Зовні все буде як слід, — заспокоював Кузьма.

— А що в аптеку здамо? Чорний глек з іржавими гайками?

Ватажок заспокоїв:

— До аптеки ще далеко. Встигнемо ще подумати, що здавати і що казати.

Друзі погодилися з Кузьмою. Часу залишалось обмаль. Квапливо зняли намет. Один лантух набили травою, у другий поклали глек і все перенесли у човен.

Сумне було прощання солкоршуків з бухтою. Вони мовчки пливли до гирла. Човен підхопила крута хвиля, сильно гойднуло. Це вже було справжнє море, де гуляв вітерець, не те що у затишній бухті. Хлопці щосили налягли на весла і благополучно проскочили гирлову протоку.