Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Що за диво?

— От клятий, — перевів подих Кузьма. — Я ж лише одне яйце взяв!

— Ти? — зміряв його з голови до ніг Сашко.

— Для колекції прихопив. І як він мене впізнав?

— Яке ж тут диво? Ти бачив, скільки на острівці мартинят, для нас усі вони однакові, а от для мартина-матері різні, вона знаходить лише своїх діточок. А тебе, Кузьмо, легко впізнати, особливо без бриля, — натякнув Сашко на вогненно-руде Кузьмове волосся.

Ще довго кружляв над солкоршуками розгніваний мартин.

Між тим припікало сонце, і нагрітий пісок боляче пік ноги. Першим не витримав Сашко.

— Давайте купатися, і ніяких корінців!

Він шубовснув у воду, за ним — друзі. Купались довго. Сашко заплив далі всіх, там пірнав. А повернувшись на берег, розповів:

— Скрізь мертве дно. Чистий пісок. Ані риби, ні водоростей.

— Почекай, оживе бухта! — запевнив Тарас.

Після купання продовжили пошуки. Але солодцю так і не знайшли. Минав день. Зморені спекою і роздратовані невдачею, хлопчаки повернулися у свій табір.

Після вечері їм не хотілось навіть говорити. Над вогнищем у казанку булькала кава, але її ніхто не став пити: цукру солкоршуки не взяли, понадіялися на солодке коріння. А вечір стояв по-літньому теплий, зоряний. Острів укрився білим покривалом: після метушливого дня спала крилата республіка, а над вогнищем легкою тінню шмигали кажани.

Невдача непокоїла хлопців. Тарас знічев’я перебирав черепашки, Сашко і товстун дивились на зорі, про щось мріяли. Лише Кузьмі не сиділось, він крутився, наче на жаринах:

— Яка несправедливість! Це місце з давніх-давен зветься бухтою Солодкого коріння, і солодцю тут мусить бути стільки, що хоч комбайном коси. — Хлопці мовчки кидали у вогнище коріння, яке нарвали удень, воно горіло чудово.

Кузьма знову взяв чергову порцію бадилля і жбурнув його у вогонь, а від сухого корінця відщипнув шматочок, став жувати. Жуючи корінець, Кузьма почав розгублено озиратися, потім зробив великі очі, наче побачив щось дивовижне, схопився і, вигукуючи щось незрозуміле, почав танцювати довкола вогню:

— Ур-р-р-а! — котилась луна від його голосу.

Друзі звикли до витівок Кузьми, але подібного вони ще не бачили.

— Стриваите! Кузьма винайшов міжзоряний корабель.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чи корінець дурману проковтнув? Перестань, Кузьмо!

Але той не вгавав:

— Ага, не вірили мені. Зараз поплатитесь! Дозвольте востаннє запитати.

— Запитуй, о великий невігласе бухти Солодкого коріння, — милостиво дозволив Сашко.

— То скажи мені, на чому ти сидиш?

— На тому, що й ти, — на піску та ще на шипаках якоїсь рослини.

— Тепер, друже, одщипни крихітку тієї рослини і поклади у рот.

— Я не верблюд, щоб їсти колючки.

— Будеш. Їстимеш, аж за вухами лящатиме.

— Хто, я?

— Ти! Не Александр Македонський. Ось він буде свідком, — Кузьма повернувся до Василя. — Отож, слухайте, солкоршуки. Ми ще в перший день знайшли солодець, нарвали його цілу купу, коли влаштовували наш табір. А тепер ось сидимо на ньому і підкидаємо його у вогонь.

Ошелешені таким повідомленням, Кузькові друзі несміливо, може, це черговий жарт Похмая, взяли в руки сухі бадилини. Згадавши суперечку, Нептун уже біля самого рота притримав корінець. Тарас і Сашко поклали по шматочку у рот. На обличчях з’явився вираз блаженства. Де там було шоколаду змагатися із солодцем!

Перед сном солкоршуки випили по склянці солодкої кави. У вогонь корінців більше не підкидали. Берегли.

Прокинулись хлопчики ще до сходу сонця, і відразу закипіла робота. Сухе коріння солодцю з-під кручі перенесли до намету. А тоді, озброївшись ножиками, Сашко й Тарас почали різати його на невеличкі шматки, а Кузьма з товстуном в’язали у снопики. Шкода лише, що вчора стільки спалили. До обіду коріння було підготовлене до здачі в аптеку.

— Зо три кілограми вже маємо, — оглянув жовті снопики Сашко.

— Тепер справи у нас підуть, — радів Кузьма.

Солодець знаходили скрізь. Працювали конвеєром.

Один викопував коріння, другий носив його до води, полоскав, третій різав, четвертий в’язав снопики. Між наметом і кручею натягли мотузку, на якій розвішали жмуточки — і свіжі, й сухі. Хай доходить.

Так і вечір настав. Повечеряли. Втомлені лягли спочивати. Стояла нічна тиша. Опівночі, почувши шарудіння, Рекс, що спав під наметом, сердито загарчав, а потім крадькома поплазував до води… Повернувся аж перед ранком і ліг у своє кубло. Це викликало законну гордість господаря: «Оце так вартовий! І вдень і вночі несе службу!»