Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Стійте! Ага, спіймались, злодюги! — Дід з берданкою кинувся до хлопців.

Солкоршуки отетеріли. Тікати було пізно.

— Ми стоїмо, дідусю, — мліючи від страху, промимрив Тарас, намагаючись хоч трохи умилостивити вартового.

Сторож так близько підійшов до хлопців, наче хотів обнюхати їх: він був підсліпуватий.

— Так, так, — чомусь зрадів дід. — Значить, один рудий — відомий шибайголова, а другий — онук сліпого Тараса. Дуже приємно. — І тут додав крижаним голосом: — Розв’язуйте лантух!

Тремтячі руки Тараса ніяк не могли впоратись із зав’язкою.

— Ганчірки це…

— Що б не було! — відрізав дід. — Не мені з вами теревені правити. Беріть клунок і зі мною — до начальства.

Зрозуміло, подорож по вулиці селища, та ще й у супроводі озброєного вартового, операцією не передбачалась. І раптом у критичну хвилину Кузьма згадав про вужа, який намагався вислизнути із кишені.

— Діду! — сміливо почав ватаг. — Наші друзі зараз у бухті Солодкого коріння. Там гадів повзучих видимо-невидимо. Так і снують кляті.

— Що ти мені верзеш про всяку нечисть? Немає у бухті її.

Зміну у поведінці вартового враз помітив кмітливий Кузька і швидко зметикував: ні, ще не все пропало.

— Вірте мені, дідусю, у бухті гадюк багато. Ми там ночувати зібралися, а щоб вони нас не покусали, вирішили під намети покласти оце хімічне ганчір’я.

— Що ти верзеш?! Хіба вони його бояться?

— Ще як! Це ж хімія, — вигадував не зупиняючись Кузьма.

Хлопець відчував, як ініціатива поступово переходила до його рук.

— Не вірите? — гарячкував Кузько. — Та ви лише понюхайте, чим пахтить від цього лахміття? — І він простягнув пучок шкіряних пасків під самісінький ніс вартового. Той нахилився, обережно нюхнув.

— Диви, і справді чимсь тхне.

— Ото ж і є хімія, — зрадів Кузьма, — повзуча тварюка від неї геть біжить.

На якусь мить дід завагався. Хлопці з нетерпінням чекали рішення старого.

— Так це ж і мені можна збавитись від отієї нечисті? — прохопилось у вартового.

— Авжеж, — запевнив Кузьма. — Можете самі переконатись.

З цими словами він вихопив з кишені вужа — дідок зойкнув, стрибнув убік, а Кузьма мерщій ткнув плазуна головою в ганчір’я. Вуж вислизнув із рук і пошелестів у рятівні зарослі кермеку.

— Диви, справді боїться хімії, — повірив дід.

Тарас, який до цього часу мовчав, ураз посміливішав.

— Дідусю, нас чекають у бухті. Дивись, ще змії покусають хлопців.

— Гаразд, — подобрішав сторож — Забирайте свій клунок та, глядіть мені, якщо доведеться ще раз прийти, беріть дозвіл у начальства, та й щоб папірець з підписом та печаткою.

— Зрозуміли, буде! — радо погодились солкоршуки.

Дід допоміг хлопцям перекинути через огорожу лантух, а сам прихопив оберемок «хімії» і поволеньки подибав, боязко поглядаючи на чагарник, де сховалася Кузикова «гадюка». Біля воріт поклав свою ношу, сів на неї, аби не боятися появи страшних гостей з очеретяних хащ.

Солкоршуки знайомою стежкою дісталися до Перетяги. Під очеретами сіли на лантухи і почали терпляче чекати попутну машину. Вони почували себе чудово: операція «Буба» проходила успішно. Тепер залишилась дрібничка — сісти на машину…

Частенько з’являлися автомашини на Перетязі, та всі вони були вщерть навантажені і не зупинялися, незважаючи на досить виразні жести хлопчаків. Однак це не дуже смутило їх — до вечора ще далеко! Вони викупались у лимані. А коли почало вечоріти, з-за очерету виїхала чергова автомашина. Хлопці вибігли на шлях, з відчаєм замахали руками. Шофер здався — машина зупинилась, і в кабіні хлопці побачили учителя ботаніки — Аркадія Полікарповича. Якби оце з очерету вибіг справжній усурійський тигр, хлопці не так би здивувалися. Але зовсім спокійним був Аркадій Полікарпович. Його думка стосовно школярів підтверджувалась: вони щось знову затіяли. Не встигли солкоршуки отямитись, як на них посипались різні запитання. «Скажіть, це бухта Солодкого коріння?», «Що ото за лантухи?», «Де Сашко і Василь?», «Покажіть, що у лантусі, та швидше, бо я вельми поспішаю на аеродром».

Тарас ладен був чкурнути в очеретяні хащі, та його міцно тримав за лікоть Кузьма. Він гарячково обмірковував, яким чином врятувати операцію. Та коли почув «вельми поспішаю», то, й оком не моргнувши, весело доповів:

— Лантухи наші. Ми повертаємося з бухти. Оце чекаємо попутну машину на Деркулі. Сашко з Василем у таборі залишилися.

— А що в клунках?

— Коріння.

— Яке?

— Начебто… солодке… — завагався Тарас.