Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Солкоршукам довелося сісти навпочіпки. Притиснувшись один до одного, вони принишкли і з тривогою прислухалися до оглушливої канонади.

Прибувала холодна бурхлива вода. Мандрівники вже стояли, зігнувшись у три погибелі, підпирали головами брезентову стелю.

— Я ж говорив, що рівчак треба було копати, — дорікав Сашко.

— Чули. Але ж хто знав, що буде злива. Нічого, витримаємо, на крижині гірше було, — старався розважити друзів Кузько.

Та ось злива з гуркотом покотилась далі. Над бухтою знову замерехтіли зорі. Після дощу вони сяяли як перемиті. Мешканці бухти не спали до ранку.

Червнева ніч на півдні коротка. Ось почали гаснути зірки. Над степом задзвеніла пісня жайворонка. Птах славив новий день планети.

Солкоршуки повилазили з намету.

— Тепер і я чую, як море зітхає, — сказав Кузик.

— Воно вже сміється, — уточнив Сашко.

Кузьма промовчав, лише подумав: «Все-таки дивний якийсь Сашко-Нептун. Чує таке, чого ніхто не чує…»

Невпізнанною була цього ранку бухта. Пухка ковдра сивого туману вкривала її від берега до берега. Пізніше туман почав повзти на кручі. А коли сонечко зазирнуло у бухту, туман щез. Мов дзеркало, заблищала вода. Знявся радісний пташиний крик. Мартини залишали острівець, летіли в море за здобиччю.

Хлопчаки сіли проти сонця, поснідали.

Чергувати у таборі охоче погодився товстун зі своїм Рексом. Васька не дуже захопила розповідь Нептуна про чорний глек та «Святу Марію», йому кортіло швидше сісти за виготовлення складної деталі до фрегата.

Човна стягли на воду. Сашко прихопив свій акваланг, і всі троє рушили до острова. І раптом Кузько:

— Ой хлопці, зачекайте! — Він кинувся до намету, вихопив з рюкзака книжку, а коли повернувся, знову вмостився на своєму місці — за кермом. Човен відплив від берега. Кузько демонстративно тримав улюблену книжку «Відкриття затопленого світу». Вона навчила його мріяти: ватажок солкоршуків хотів бути трішки схожим на Генріха Шлімана, про якого багато знав. Славетний археолог теж зачитувався поемами сліпого Гомера, коли відкривав легендарну Трою.

Попереду забовванів острів. Сіра скеля здаля дивовижно нагадувала дідугана, який, обіпершись на ціпок, заглядав у воду.

Як зачаровані дивилися солкоршуки на кам’яного діда, що видивляв на дні бухти щось дивовижне. Незабаром і вони зазирнуть туди.

— Гребіть праворуч, — віддав команду Кузько і заховав книжку, бо острів був уже близько. Тут була невеличка, затишна бухточка, в якій вони й поставили човен.

На похилому березі острівця стоять три хлопці і замріяно озирають не бачену ними скелю, яка тепер уже була зовсім не схожа на діда. Мартини збуджено кружляли над солкоршуками. У їхніх володіннях з’явилися небажані гості.

Знайомство із таємничим островом солкоршуки почали з бухти, де зупинили свій човен. Господарями цього шматка землі були лише птахи.

Мандрівники йшли вздовж острівця. Натрапляли на зелені кущики морської капусти, кермеку. Особливу увагу хлопців привернула сіра скеля, що височіла у південній частині острова. Біля неї кружляла сила-силенна птахів. Багато їх сиділо на піску. Тут можна було побачити великих дзьобатих мартинів-реготух та білосніжних крячок. Снували невеличкі, завбільшки з горобця, морські зуйки, поважно ходили ходуличники: ноги довгі, мов у чаплі, і тонкі, як соломинки…

Птахи неохоче здіймались із гнізд при наближенні солкоршуків. Відчайдушні пернаті забіяки сміливо кидались на хлопчаків, аби хоч ударити крилом. Під час пташиної атаки Тарас заойкав, захищаючи руками голову:

— Ну й сердиті ж! Хай вам грець! Потрібні нам ваші гнізда!

Розгнівані птахи супроводжували хлопчаків, але ті намагалися не звертати на них уваги. Та ось нарешті скеля. Під монолітом шаленіли хвилі. Наче змії, із зловісним шипінням підкрадалися вони до підніжжя, стрибали на неї.

Вода була тут темна, а це ознака чималої глибини.

— Я вже бачу глек, — заглянувши у воду, повідомив неспокійний Похмай.

— Ти, Кузьмо, бачиш його очима, а я зараз помацаю руками, — відповів Сашко.

Він швидко одягнув маску, ласти і вмить перетворився на фантастичну істоту, що ніби прилетіла з космосу. Морський бог підійшов до води, випростався і стрибнув у хвилю.

Друзі, затамувавши подих, стежили, як щезає він у морській безодні.

Вони з нетерпінням чекали повернення нирця. На перший раз хоч би з уламком мармурової колони старовинного храму, а в кращому випадку — з чудовою амфорою.