Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Щось я цього не пам’ятаю, — дипломатично відповів Кузько, — а мо’й була. Трійки, Аркадію Полікарповичу, я погано запам’ятовую. От п’ятірки — то інша річ.

Невідомо, чим би ще зацікавився вчитель, коли б у розмову не втрутилась шкільна староста:

— За солодким корінням поїде той загін, котрий найкраще відповість на одне запитання.

Нетерпляче засовались на стільцях учні.

— Моє питання нескладне: розповісти все про рослину, яку збиратимете в бухті.

— Ми пропали, — шепнув Тарас, бо він нічогісінько не знав про ті корінці.

Кузьма, навпаки, чомусь зрадів і смикнув друга за рукав: «Мовчи!»

— Дозвольте мені, — першим підвівся Федір. Він переможно оглянув присутніх: — Рослина, в якої коріння солодке на смак…

— Солодець, — уїдливо вставив Кузько.

— Не заважай, — пригрозила староста. — Федоре, продовжуй.

— Солодке коріння має велике значення у народному господарстві, — вів далі Федір, хоча вже не так упевнено. — Наше завдання — якомога більше зібрати його, щоб ліків було досить. І взагалі… — Він, напевно, хотів щось додати, але змовк.

— Ти все розповів, Федоре? — запитала Олена Семенівна.

— Тут і розповідати нічого — лікарська рослина, та й годі… — Федір сів.

— Що ж розповість нам загін полярників? — посміхнулась староста.

Підвівся Похмай:

— Солодець, або солодке коріння, як його називають на Приазов’ї, це багаторічна рослина з родини бобових. Як лікарську рослину, людина його вживає з давніх-давен у Греції, в Індії, Китаї. Ця рослина часто згадується у книгах під назвою хунчир. Солодець колись входив до складу майже всіх ліків і вважався чудодійним. Він ніби зберігає людині молодість і вроду. Цікаво, що солодка речовина кореня — гліперизин — солодша за цукерки майже в 50 разів… Коріння викопують, полощуть у воді, пов’язавши у невеличкі жмутки, сушать проти сонця. Сухе коріння складають…

— Досить. Молодець. Сідай, Кузьмо, — з радісним здивуванням сказала шкільна староста.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався класний керівник.

Не моргнувши оком, Кузько випалив:

— Наш загін серйозно підготувався збирати лікувальне коріння. Ми не базіки. — Він глянув на своїх супротивників, які враз спохмурніли.

— Мені хотілося додати до розповіді Карасика таке, — підвівся Аркадій Полікарпович… — Не так давно деркуляни широко використовували солодець в їжу. З цим корінням пили чай, каву, варили киселі та узвари. Тепер про це коріння забули, бо у нас досить цукру. Учні навіть не знають солодцю, у цьому я впевнився під час походів. От чому приємно було слухати докладну розповідь Кузьми.

— Я гадаю, — сказала Олена Семенівна, — нам залишається тільки вітати загін шукачів солодкого коріння Кузьми Карасика. Завтра в другій половині дня хлопцям у повній готовності прибути на причал. Там одержите спорядження.

Коли у кімнаті залишились лише Аркадій Полікарпович та Олена Семенівна, класний керівник сказав:

— Чомусь я не вірю цим хлопчикам. Мені здається, вони щось затівають, бо до останнього часу Кузьма та його друзі з презирством ставилися до збирання лікарських рослин. На їхню думку, то справа дівчат. А тепер вони щось надто гаряче взялися…

— За хлопців я спокійна, — відповіла Олена Семенівна. — Вам, Аркадію Полікарповичу, певно, відомо, що та бухта мілка. Яма лише, здається, під скелею є. Крім того, всі троє розрядники з плавання, двоє з них витримали крижаний полон.

…Тихою селищною вулицею урочисто крокували переможці. Завтра в цей час вони будуть на березі бухти.

— Дивуюся, звідки ти, Кузику, знаєш солодець. Може, збирати доводилося? — не витримавши, запитав Сашко-Нептун.

— Сам дивуюсь, — усміхнувся Кузьма. — Вийшло так, що зовсім недавно я випадково прочитав про те коріння у календарі. Просто поталанило запам’ятати. Того ж коріння у вічі не бачив… Не забудь прихопити завтра дарунок Пилипа Пилиповича, — нагадав Кузьма Сашкові на прощання. — Та дивись заховай його, щоб ніхто не помітив.

— Заждіть, хлопці, — забіг наперед Тарас. — Ми ж забули Васю Бублика. Давайте залучимо і його…

— Не поїде. Мама його знаєш як тримає після зимових мандрів.

— Василева мати вчора кудись поїхала, — пригадав Нептун.

— Я вранці навідаюсь до товстуна, — пообіцяв Похмай.

Кузьма зупинився коло Бубликових воріт, зазирнув у двір. Товстун уже не спав. Він сидів під акацією за низеньким столом і колупався біля невеличкого трищоглового фрегата. Поруч з вітрильником лежали інструменти, а окремо на газеті — чималий шмат пирога. Вірний Рекс, зручно вмостивши вухату голову на лапи, закохано дивився на свого господаря.