Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Зрозумів. Та ви скажіть мені, діду, окрім каміння, ще до чого бички приліплюють ікру?

— Охоче відповім. Я помічав, що риба для цього використовує пляшки, автомобільні скати, що якимось чином опинилися на дні моря, затоплені стовбури дерев, різне ганчір’я, але ніколи, розумієш, нізащо не відкладають ікру на піску і морських черепашках. Тепер люди вже навчилися в штучних умовах одержувати з ікри мальки тарані, білуги, осетрів, севрюг, судаків, чехоні, а от бичків ніхто не розводить — надто складне у них життя… У тебе, Тарасе, здається, є ще один камінець?

— Є. Осьдечки. — Онук вклав у руки сліпого продовгуватий камінь. Той поволі обмацував його.

Погляд хлопця прикипів до пальців старого, які вивчали камінь на дотик. І ось пальці затремтіли. Дідусь розхвилювався, аж зблід.

— Скажи мені, де ти взяв цей камінь?

— З моря привіз дядько Іван.

— А він не говорив, де саме його підняли?

— Говорив. У бухті Солодкого коріння.

Дідусь слухав, а руки його продовжували досліджувати шорстку поверхню.

Ніколи ще Тарас не бачив таким свого діда. Його обличчя було суворим і зосередженим. Напевно, пригадував щось давнє й дуже важливе. Нарешті сліпий обережно поклав камінь собі на коліна і знесилено опустив руки. Потім відкинув голову на спинку стільця і довго сидів мовчки. Мовчав і Тарасик та все поглядав то на камінь, то на дідуся. Хлопчик ніяк не міг збагнути, що трапилось.

— Де ти, Тарасе? — раптом спохватився старий.

— Тут, дідусю, сиджу.

— Дивний камінь приніс ти. Він примусив мене згадати давні події і дні. Мені вже доводилось бачити і тримати в руках камінь з подібним візерунком. Його й тоді знайшли у бухті Солодкого коріння. Я добре запам’ятав той день.

— Розкажіть, дідусю! — аж підхопився Тарас.

— А тобі мої байки ще не набридли? Нікому я ще не розповідав про це.

Дідусь замовк, певне, міркував, з чого почати.

— Тож слухай, хлопче. Давно це трапилось, ще у двадцятому році. То був тривожний час — ішла громадянська війна. У степах нишпорили різні банди. Ми втрьох ворожими тилами пробиралися до своїх на Катеринославщину, тепер це Дніпропетровщина… Кілька днів ми ховались від ворожого ока у бухті Солодкого коріння у невеликій печері під стрімкою кручею. Двоє нас було з Деркулів, а третій — здалеку, аж із самого Петрограда. Як зараз, бачу: високий, у довгополому пальті, в окулярах, сива борідка клинцем. Ось тоді в бухті саме такий ми побачили камінь. Пітерець аж затрусився від радості, а наостанок ще й змалював його у свою записну книжечку. Вночі, коли ми повернулися до печери і засвітили каганець, він сказав:

— Цій знахідці, — підніс до світла камінь, — лежати б на золоченій полиці в Ермітажі. Унікальний експонат.

Звали пітерця Валентином Аркадійовичем. Ми й гадки тоді не мали, що то був відомий вчений-археолог.

— А що воно таке — експонат?.. Я навіть і слова такого ніколи не чув, — ніяковіючи, признався я Валентину Аркадійовичу.

Мій товариш з Деркулів, чекаючи на пояснення, підсунувся ближче і аж рота розкрив.

— Розумієте, це уламок мармурової колони якогось стародавнього грецького храму, — зайшов здалеку наш супутник. — Верхня її частина виконана чудовим майстром. Упевнений, що тут близько, на морському дні, лежать руїни того храму, який збудували греки двадцять п’ять віків тому… — Він замовк, а згодом додав: — Як скінчиться війна, обов’язково приїду, щоб у цій бухті шукати руїни, про які ще ніхто не знає…

Ми довго не спали тієї ночі, мовчки прислухаючись до глухих пострілів у степу, а з моря увесь час лунало важке зітхання морських хвиль. Однак пітерському побратимові не довелося здійснити свою мрію. Вранці наступного дня, під час сутички з бандитами, не стало Валентина Аркадійовича. Вночі ми поховали вченого і солдата там же, на березі моря, а на могилу поклали його експонат-шедевр. Пізніше, коли Червона Армія звільнила Приазов’я від білогвардійців, у Деркулях побувала експедиція з Петрограда. Прах Валентина Аркадійовича перевезли у рідне йому місто на Неві.

Після дідусевої розповіді Тарас навмисно ліг рано спати, щоб у ліжку на самоті старанно обміркувати все, що почув. Його захопила давня подія. Дитяча уява малювала таємничі руїни храму на дні моря, товстелезні мармурові колони, статуї богів, амфори — одне слово, все, що він бачив на ілюстраціях у підручнику стародавньої історії… От якби відшукати оті руїни.

Ця думка на деякий час затьмарила навіть написи на морському камінні, які він, нарешті, навчився читати. Але що таке бичкова ікра у порівнянні з підводним храмом… Бухта Солодкого коріння…. Мертва бухта… — уві сні повторював хлопець.