Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— А «Святу Марію» так і не знайшли? — чи то запитав, а чи уточнив Тарас.

— У тому-то й справа, що ні вітрильника, ні його скарбів ніхто не бачив. Звичайно, у трюмах там було багато всякого добра. Пишуть історики, що були амфори з вином і чималий чорний глек з коштовностями якоїсь скитської царівни.

Похмай так переконливо вигадував, що не тільки Сашко, але й Тарас почав вірити.

— Я впевнений, — продовжував Кузьма, — вітрильник лежить на дні бухти Солодкого коріння, адже там скелястий берег, об який легко могло розбитися судно.

— Їй-право, Кузько, ти діло кажеш. Мені батько розповідав про ту бухту, — погодився водяний бог.

— От би знайти вітрильник, але для цього потрібен човен, — зауважив Сашко.

— Човен буде. А колгоспний сейнер підвезе до бухти, — докинув Похмай.

— Тоді слухайте. Ми, це значить ти, Тарас і я, створимо загін шукачів солодкого коріння. Нашому загонові у рибколгоспі дадуть човна і все потрібне для збирання солодцю.

— Будемо шукати вітрильник, а коріння між ділом… Тільки про «Святу Марію» нікому нічичирк. Це наша таємниця. Коли знайдемо й привеземо до школи амфори та чорний глек, отоді інша справа… Ясно? — Похмай брав у свої руки керівництво експедицією.

— Згода, — подав руку Сашко.

— Хай буде так! — простягнув і свою долоню Похмай, а зверху на дві руки лягла й рука Тараса.

— Тепер, шановні друзі, — урочисто проголосив Кузько, — давайте про діло. Напишемо заяву про наше бажання збирати солодець і віднесемо її нашій старості — Марійці. Вона зрадіє — ось побачите!

Тут же, на березі, друзі скріпили свою спільну заяву підписами на ребрі «іхтіозавра».

Біля школи хлопці зупинилися, тихо зайшли в коридор.

Похмай обережно відхилив двері шкільної Світлиці. Марійка сиділа за столом і щось старанно записувала у товстий альбом.

— Заходьте.

— Добрий день! Це, значить, ми!!! — з запалом і урочисто привітався Похмай і підійшов до столу.

— Що ви — бачу! Та це, повірте, не таке вже диво. Сідайте! — запросила хлопців староста.

Треба сказати, що Марійці не подобався рудий Кузько. Надто він став балакучий, та й любить стромляти свого пташиного носа не у свої справи…

— Марійко, ми — це все-таки диво! — гаряче запевнив Кузя.

— А саме? — вона з інтересом глянула на хлопчиків.

Друзі виструнчились.

— Ми — це значить загін шукачів солодкого коріння. Ось наша заява. — Кузик театрально вклонився і поклав на стіл папірець з коротким текстом, під яким красувалися три розмашисті підписи.

Марійка навіть не глянула на той папірець:

— Пізно.

— Що пізно?! Як це розуміти?

— Так, заява вже є, — пояснила Марійка.

— Хто подав? — враз спохмурнів Кузько.

— Подали заяву Федір Якимець, Василь Жук та Дмитро Галушка. А для збирання солодцю потрібен лише один загін.

— Що ж нам тепер робити? — друзі враз принишкли.

— І для вас щось знайдемо, — запевнила вожата, — будете збирати нечуй-траву. Вона росте на лимані.

— Збирати травичку — це дівоче діло. Інша справа — коріння копати.

До кімнати зайшла шкільна староста Олена Семенівна. Перебиваючи один одного, хлопці розповіли про своє непохитне бажання збирати коріння.

— Хто у вашому загоні за старшого може бути? — спитала Олена Семенівна.

— Кузьма Карасик, — відповів Тарас.

— Не заперечую. Надійний ватажок, на крижині не розгубився, — на мить замислилась вона, а тоді порадила: — Я гадаю, треба зробити ось що. Сьогодні ж увечері хай зберуться до школи всі хлопці, які погодилися збирати коріння, тоді й вирішимо, якому загонові доручити цю справу.

Похнюпившись, приятелі поверталися зі школи. Попасти у бажану бухту Солодкого коріння виявилось не так легко, як вони гадали. Де їм змагатися з отим Федором Якимцем, адже він на всю школу оратор. Жодних зборів не проходило без його виступу. Так що ввечері можна й не приходити.

Однак, тільки почало вечоріти, хлопці рушили до школи. На цьому наполіг Кузько, який запевнив товаришів, що вони переможуть, бо є у нього, Похмая, на цей випадок геніальна думка.

Коли друзі зайшли до шкільної Світлиці, їх уже чекали. Серед присутніх Кузик несподівано побачив і свого класного керівника Аркадія Полікарповича. Дуже любив він ставити різні запитання. Не обійшлося без них і на цей раз.

— Скажіть, хлопці, а чи не на морському дні росте солодке коріння? — жартома запитав він Сашка-Нептуна.

— Коріння на березі росте, — серйозно відповів Сашко.

— Шкода. От коли б те коріння росло у морі, я обома руками голосував би за ваш загін. Пірнаєте ви гарно. Торік, здається, Кузьма з ботаніці трійку мав. Чи не сплутає чогось і тепер? Візьме та замість солодкого набере гіркого коріння.