Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Артем Сидорович знову почав задумуватись над своїм життям. Невеселі думки пекли йому душу:

— Скажи, Сашко, чим оте море так тебе вабить? — допитувався бондар.

— Таточку, те, що ми бачимо щодня, то ще не море, — охоче відповідав син. — Справжнє море — коли пірнаєш на дно. Там дивовижний ліс водоростей, сріблясті рибки, все мов у казці.

— Теж мені, знайшов казку.

Вперше батько і син не розуміли один одного.

«Невже Сашко буде водолазом?» — від такої думки старому ставало сумно.

Не тішило бондаря й те, що хлопець почав прислухатися до співу морських хвиль.

Якось увечері сиділи під хатою. Стихав лемент очеретяних пташок. Потім зовсім ущухли пернаті співаки, але Сашко сидів мов заворожений:

— Море плаче, от вслухайтесь.

Скільки не прислухався батько, він чув лише, як десь сварилися мартини та море відгукувалось ледь-ледь чутним шелестом вечірнього прибою.

— Кинь вигадувати.

— Ні, таки плаче, — стояв на своєму Сашко, — неодмінно вранці левант шугне. Я вже помітив: перед штормом море скиглить…

Все життя прожив біля моря Артем Сидорович і начебто добре знав його. Чув, як море у шторм гуркоче, та ніколи не чув, щоб воно плакало або сміялось…

Лише перед ранком батько заснув тривожним сном і невдовзі прокинувся від морського стогону. Несамовито ревло море, і сумно по-вовчому завивав вітер, свистів у димарі.

Шаленів східний вітрисько-левант. «Дивно!» — подумав бондар, Сашко справді чув, як плакало море, віщуючи шторм, а от він нічогісінько не вловив у тих звуках. Як же плаче море?

Батько почав ще більше не розуміти сина. Він так хотів бачити його майстром, кращим бондарем рибальського селища, а хлопчика полонило море. Тепер ще оця новина: Сашко знайшов ключ від колгоспного сейфа на морському дні. Артем Сидорович не сумнівався: ця подія остаточно скаламутить синову душу.

«Це ж він тільки у сьомому класі, а що далі буде?» — гірко зітхнув батько.

Сашко кінчав сьомий клас.

Пізня весна господарювала на берегах Азовського моря. Закінчувався навчальний рік. Одного разу після уроків залишились у сьомому класі два приятелі. Онук сліпого діда Вертипороха, Тарасик, сидів за партою і уважно слідкував, як Кузьма Похмай малював. От лише Васька Бублика з ними не було. Після зимових подій мама забороняла йому вештатись після уроків.

Кузик кінчав оформляти останній у навчальному році класний сатиричний листок з досить красномовною назвою «Реп’ях». Тарасик, затамувавши подих, стежив за пензликом друга. По секрету кажучи, він був просто закоханий у свого приятеля, який все вмів, знав чимало історій, яких у книжці не прочитаєш і по телевізору не побачиш.

Кузик малював головату двійку та хлопця, що їхав верхи на ній. У вершнику легко було впізнати невдаху Федора Ґудзика, який схопив двійку з алгебри і тим зганьбив свій клас.

Та ось нарешті Похмай випростався, здаля ще раз глянув на своє творіння, полегшено зітхнув. Прикріпив шпальту кнопкою до фанерної рамки «Реп’яха» і повісив на стіну. У школі панувала незвичайна тиша, хлопчаки навіть чули, як чітко цокав шкільний годинник. Такого під час перерви не почуєш.

У куточку коридора, там, де були двері на вулицю, хлопці побачили незвичайне оголошення. Зверху намальована ромашка. Друзі зупинились і прочитали:

«Аптечне управління області звертається до школярів Деркулівської школи з проханням під час літніх канікул зібрати: нечуйвітру — 10 кг, коріння валеріани лікарської — 15 кг, коріння кермеку — 25 кг, коріння солодцю — 30 кг.

Друзі! Для збирання лікарських рослин рада шкільної дружини створює групи по 3–5 чоловік».

— Це нас не стосується! — прочитав і пішов далі Кузько.

— Стривай, стривай, — затримав його Тарас. — Цікава примітка до об’яви. Ось слухай,

«Солодець зустрічається у нас лише на берегах та на острові бухти Солодкого коріння. Колгосп виділяє для загону човна, а також намет, мотузки, лантухи».

— Це дівчача справа! — зневажливо махнув рукою Кузько.

Друзі вибігли на шкільне подвір’я, де буяло травневе сонце і господарював морський вітер. Потім вирушили додому.

У кінці вулиці хлопчики зупинились — тут вони завжди розлучалися.

— Уявляєш, Тарасе, отих невдах, які погодяться збирати солодке коріння?

— Чому це невдах?

— Та бухта мертва!

— Як це мертва? — перепитав Тарас.

— А так, мертва, та й годі! Навіть бичків немає. Самі вужі розкошують. Рибалки казали. Бувай! — поспіхом попрощався Кузько й побіг до моря.