Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Вечір добрий, діду Пилипе!

— Що?! — від несподіванки здригнувся старий, а коли побачив хлопчину, що невимушено сидів на лавці, наче у себе вдома, обурився: — Ага, бондарів Сашко… Чого треба?

— Діду, я у важливій справі.

— Важливі справи у нього знайшлися… Я ось тобі покажу справи. Знаю вас, халамидників, — касир погрозливо підвівся.

— Та чого це ви, діду? Я хочу знати, яка мотузка була прив’язана до вашого ключа, отого, що у воду булькнув?

Хіба міг стерпіти Пилип Пилипович, щоб оте сопливе хлопча насміхалося з нього. Блиснули гнівом очі з-під кудлатих брів.

— Так ти ще глузуватимеш?

Дід зробив крок, гадаючи, що Сашка як вітром здує. Але ні — той навіть не ворухнувся, наче це не його стосувалося. Касир зробив ще крок, і тієї ж миті Сашко підвівся і подав дідові… ключик від сейфа.

Старий протирав очі, намагався щось сказати, але не міг. І нарешті промимрив:

— Кл-ю-у-ч…

А тоді взяв в обійми хлопчину, притис до грудей:

— Диво…

— Немає нічого дивного, діду. Ключик я знайшов у Нептуна.

— Хто це такий?

— Нептун — то бог, — пояснив Сашко.

Не довелося старому свого часу вивчати історію, невідомі були йому грецькі боги.

— Що ти мені про бога? Швидше про ключик розповідай.

— Нептун і є бог морів та океанів. Ключа я на дні моря знайшов.

— На дні, кажеш? Та як це? Говори швидше.

— Тут і розповідати нічого. Я, дідусю, не беру в руки сіпалку, а пірнаю за бичками, — почав Сашко. — Сьогодні прийшов зі школи, а батько й каже: «Юшки б зварити з бичків». Я за кошика — і на рибзаводський причал. Пірнув раз — кілька дрібненьких бичків з-під каменя витяг, коли пірнув, другий — між камінням піймав здоровенного бичкуру. Коли дома отого бичачого бога тельбушив, помітив червону мотузочку у його пельці. Я не здивувався, бо знав, що бички ковтають усе: і ганчірки, і мотузки. Сіпнув за стрічку — і витяг ключика. Хотів навіть було викинути…

— Чи ти з глузду з’їхав! — жахнувся скарбник.

— Та раптом пригадав, що батько клопотався про якийсь ключик від колгоспного сейфа.

— Зачекай, я миттю повернуся, — захоплено вигукнув дід.

І правда, Сашкові довелося чекати недовго. Повернувся старий з чималеньким пакуночком, перев’язаним уздовж і впоперек.

— Це я виграв на лотерею, — пояснив дід і поклав пакуночок на стіл. — Візьми, Сашко. Не для мене ця річ, а тобі згодиться.

Так прийомний син бондаря Сашко став володарем чудової маски, ластів і трубки. З того часу і об’явився у селищі Сашко-Нептун…

Того ж вечора рибальське селище облетіла новина: бондарів Сашко з пащі бичка-здоровила витяг ключ від колгоспного сейфа.

Невеличка хатинка бондаря тулилась до берега лиману. Навесні, коли пригрівало сонечко і в лиманах прибувала вода, веселі каламутні струмки пробігали подвір’ям Артема Сидоровича. А як наставав час птахів, крижаки сідали прямо серед бондаревого двору.

Хатину Артем Сидорович збудував з очерету. Стіни, обмазані глиною, на диво довговічні й надійно захищають від холоду. За бондаревою хаткою, як і в усіх рибалок, буяла виноградна лоза. Смачний виноград родив у рибальському селищі! І не якийсь там «плавай» або «ізабелла», а славетна бердянська «берізка». Янтарні грона за смаком і ароматом не можна порівняти з жодною ягодою півдня України. Лише на азовських дюнах та морських косах росте «берізка», а в степу на чорноземі вона втрачає свої якості.

…Кілька років тому у бондаря померла дружина, працьовита і лагідна жінка. Діток у них не було.

Бондар поховав свою Олену і зажурився. Частенько став навідуватись до рибозаводського буфету. Після чарчини довго сидів мовчазний. У такий час він розмірковував про те, як швидко летять роки. Наближається день, коли він, відомий на все селище бондар, повинен буде комусь передати інструмент. Кому ж дістанеться все, нажите його довгим трудовим життям? Такої людини у бондаря не було. Друзів він теж, вважай, не мав. Багато передумав чоловік і врешті прийшов до твердого рішення, яке і почав здійснювати негайно.

Однієї липневої неділі Артем Сидорович одягнув свій найкращий костюм. Прихопив потрібні документи — і в дорогу. Попутний сейнер довіз його до міста. Там бондар повештався по незвично гомінких вулицях, бо прибув рано, а тоді купив у гастрономі цукерок і з пакуночком у руці звернув у вузький провулок. Зупинився біля двоповерхового будинку. Прочитав вивіску — «Дитячий будинок». Зітхнув і зайшов у двір. Ще довгенько простояв під дверима кімнати, прислухався до дитячих голосів. Несподівано вони стихли. Гість переступив поріг — і потрапив у просторе світле приміщення, де на килимі сиділо багато малят. Дітлахи не зводили очей з огрядної жінки, яка розповідала казку. Ніхто навіть і не глянув на незнайомця. Той розгублено стояв на порозі. І раптом діти одночасно повернули голови до дверей і там побачили справжнісіньке диво — героя казки, кремезного, вусатого чоловіка, точнісінько такого, про якого оце щойно розповідала вихователька. Якусь мить у кімнаті панувала тиша, а потім підхопилось біляве хлоп’я і з простягнутими руками попрямувало до бондаря.