Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Татко. Татусь… — радісно лепетав хлопчик.

А коли той розгублено нахилився, дитина обійняла його за шию, пригорнулась до грудей.

Артем Сидорович зовсім розгубився і не знав, що робити. Незграбно підтримував однією рукою дитину, а в другій тримав пакунок з цукерками.

— Хто ви такий?! — звернулась вихователька до незнайомого.

— Я з Деркулів, бондар, — спантеличено пояснював Артем Сидорович.

— Але цього не досить, щоб без діла заходити до дитячого будинку.

— Я мав намір…

— Який намір?

— Хотів узяти на виховання, розумієте, усиновити…

Лише тепер вихователька зрозуміла, чому завітав до них цей незграбний чолов’яга. Хлопчик, завжди мовчазний і соромливий, тулився до незнайомої людини і розчулено промовляв: «Татку, ріднесенький, я тебе чекав…»

Міцною рукою бондар тримав хлопчика і відчував, як незнайоме радісне хвилювання полонило його.

Вихователька нічого не могла зрозуміти, адже знала, що у Сашка немає рідних: вони загинули під час автомобільної катастрофи.

— До Зінаїди Павлівни треба йти. Це наш директор. Утрьох підемо.

— Утрьох, — полегшено зітхнув Артем Сидорович і ще ніжніше пригорнув до себе хлопчика.

Йшли довгим коридором. Вихователька відчинила двері невеличкої кімнати. За столом сиділа жінка. Вона підвела голову від паперів і здивовано глянула на Сашка, який тулився до вусатого незнайомця. Коли вихователька розповіла про цю зустріч, Зінаїда Павлівна замислилась.

— Мені зовсім незрозуміло… — вона довірливо звернулась до Артема Сидоровича. — Останнім часом вихователька скаржилась на те, що Сашко погано спить. Уві сні кличе батька. Хоча ми добре знаємо: батьків у хлопчика немає…

— Тут дива ніякого немає, — відповів бондар, — я сам давно погано сплю, все думаю про синочка. А тепер ось ми зустрілися і поїдемо до наших Деркулів.

— Ви гадаєте — усиновити те саме, що курчатко взяти з ферми? Це не проста справа. Потрібні рішення багатьох установ. Ще не один раз вам доведеться побувати у нашому місті.

— Кажіть, що потрібно мені. Зроблю все, — гаряче запевнив бондар.

Бондар домігся свого — тепер Сашко його син. Їхали з міста. На палубі невеличкого колгоспного катера пасажирів було мало. Батько і син сиділи поруч на вузькому ослоні. Хлоп’я дивилось на море, а бондар не зводив з нього очей. Здавалось Артему Сидоровичу, що той дивовижно схожий на нього, як дві краплі води.

«Тепер буде кому передати професію», — радів подумки Артем Сидорович і пригортав до себе Сашка, а той зачарованими оченятами дивився на безкрайній морський простір, на галасливих чайок, на цей небачений світ, який так несподівано увірвався в його життя…

Відтоді й розпочалося у деркулівського бондаря нове життя. Додалося чимало турбот, хвилювань і радощів.

Сашко завжди був зі своїм татусем. Вони разом ішли до рибозаводської бондарні — тут, поруч з рибцехом, був дитячий садок. Разом зустрічали вечори під хатиною.

Минули роки. І ось настав час, коли бондар привів сина до селищної школи. З такого приводу обоє наділи святкові костюми.

Подих весни у рибальському селищі, мабуть, найкраще відчуваєш на подвір’ї бондаря. Господар очеретяного будиночка за багато років добре вивчив весняні прикмети. У лютому, коли ще шаленіла завірюха і дув зимовий вітер трамунтан, в очеретах непомітно з’являлися крилаті гості — жваві, галасливі шпаки. Коли теплішало, над морем починали кружляти лебеді-кликуни та морські качки: гоголі, крохалі, підникози…

У березні почалася справжня весна: над селищем і вдень і вночі дзвеніло повітря від збуджених пташиних голосів, від свисту крил нескінченних зграй гусей, сващух, куликів, чайок.

Стоячи увечері під хатиною, Сашко любив слухати пташині концерти. Хлопчик швидко запам’ятовував голоси окремих пташок, дивовижно наслідував їм, дивуючи свого батька, перегукувався з крилатими сусідами…

Бондарську професію Артем Сидорович вважав чи не найголовнішою. Коли підріс Сашко, він охоче слухав батькові розповіді про бондарське мистецтво, частенько допомагав йому. У дванадцять років уже міг зібрати з готових клепок невеличку діжечку. І хоч була вона незграбна та кривобока, але бондар радів: аякже, береться синок за діло. Малий, а підросте — зробить діжку як дзвін.

Спливав час, та все рідше і рідше Сашко затримувався у бондарні. Забіжить, стругне абияк клепку і в першу-ліпшу хвилину намагається чкурнути до моря.

Всі діти ловили бичків з рибозаводського причалу вудкою-сіпалкою. Сашко ж пірнав на дно і діставав бичків з-під каміння руками. Частенько витягав головатих бичків-здоровил, які на сіпалку не чіплялись. Тоді хлопця оточували невдахи-бичколови і заздрісно розглядали його трофеї.