Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Оце за якийсь день уже назбирали два лантухи? Ану, покажіть його — не повірив учитель.

Солкоршуки аж похололи. Але в цей час шофер вигукнув у розпачі:

— Ми запізнюємось!

— Справді. А шкода… — Учитель глянув на годинник і причинив двері кабіни.

— Хай вам щастить, Аркадію Полікарповичу! — в безтямній радості замахали руками солкоршуки.

Невдовзі зупинилась ще одна машина, і з кабіни визирнув вусатий шофер.

— Пацани, вам куди?

— До бухти.

— Що там трапилось?

— Аварія. Мотор на сейнері вийшов з ладу. Харчі веземо батькам, — фантазував Кузьма.

— Кидайте свої лантухи у кузов. Та швидше. Поспішаю.

Підганяти солкоршуків не було потреби. Через якусь хвилину вони вже сиділи у кузові. Вантажівка мчала приазовською рівниною.

Напроти бухти Кузьма постукав шоферу. Той загальмував.

— Дякуємо! — крикнули в один голос хлопці. Вони шпурнули свій багаж у пилюку, а потім переможно сіли на нього.

Солкоршуки того вечора на човні відпливли в бухту і кинули у воду кілька шкіряних пасків, Це для того, щоб вранці Сашко, пірнувши на дно, зміг перевірити, як вони там лежать.

Після вечері Кузьма розповідав Сашкові та Васькові про пригоди на рибозаводському подвір’ї і про несподівану зустріч з учителем ботаніки.

Спати лягли пізно.

Наступного дня Сашкові не довелося пірнати на дно бухти: жмут шкіряних шматків хвилі винесли на пляж, якраз проти табору солкоршуків.

Хлопці розгублено дивились на барвисті стрічки, викинуті морем.

— Бухта хоче залишитися мертвою, — коментував Кузьма. — Але й ми вперті. А що коли стрічки прив’язати мотузками до каміння? Тоді їх ніяка хвиля не зрушить, так і лежатимуть до весни.

Пропозицію Кузьми було прийнято. Шкода, що каміння ніде не зустрічалось на березі, хіба що під скелею, на острівці.

Солкоршуки вирушили в дорогу. У таборі знову залишилися Васько та Рекс.

Як і першого разу, зупинились у знайомій бухточці. Берегом, щоб не лякати птахів, дісталися до скелі. Кузьма почав вибирати каміння, а Сашко з Тарасом зв’язували стрічки капроновою ниткою, яку дали їм у школі для нанизування коріння солодцю. Робота була копітка й не дуже цікава. Хлопчаки виготовляли невеличкі строкаті, схожі на новорічні гірлянди, стрічки. Лише опівдні закінчили роботу.

— Розставляти слід не де попало, — застеріг Нептун, — а в східній частині бухти.

— Чому? — зацікавився Тарас.

— Як ти гадаєш, фелюгу «Сватенко Марія» будуть підіймати?

— Будуть. А при цих роботах можуть засипати піском інкубачі. Второпав?!

У певному порядку складали на дно човна інкубачі-гірлянди, так, щоб не сплутались мотузки. Згодом одвели човен на кілька метрів від острівця, і там Сашко урочисто опустив на дно першу гірлянду. Далі кидали на рівних відстанях — після третього змаху весла.

Коли останній інкубач булькнув у воду, ватажок солкоршуків виголосив промову.

— Операція «Буба» завершена! Весною ми знову повернемось сюди, аби пересвідчитись, що мертвої бухти більше не існує. Те, що ми зробили, поки що хай буде нашою спільною таємницею. Отож, присягнімось мовчати!

— Присягаємо!

— А тепер — курс на берег, почнемо копати корінці, — наказав Кузьма.

— Що ж, славні солкоршуки, час і за солодець братися, — нагадав ватажок своїм друзям після обіду.

— А де ж коріння шукати? І яке воно? — безпорадно стенув плечима Тарас.

— Гайда за мною! — скомандував Кузьма.

За ватажком рушили дружно, тільки Рекс залишився біля намету: він знову всю ніч десь проблукав. У північному куточку бухти хлопчаки зустріли розлогу яругу, з якої витікав струмок. Яруга заросла очеретом, серед якого затаїлося озерце. Довкола зеленіли кущики. Тут, напевно, й росте солодке коріння. Солкоршуки уважно обдивились, але знайшли тільки добре знайомий кермек, піщаний пирій та морську капусту. Солодкого коріння начебто не було. Правда, у цьому вони не дуже були впевнені, бо ще ніхто з них і не бачив ту рослину: не росте солодець на околицях селища.

— Може, варто Кузьмі ще раз розповісти про солодець? — запропонував Тарас.

— Мені здається, — пояснив Кузик, — що солодець відрізняється від інших рослин тим, що в нього солодке коріння.

— Ми це самі добре знаємо. Краще покажи його.

— Але я його теж ніколи не бачив. Я ж признавався, — гірко зітхнув присоромлений ватажок.

Солкоршуки плентались під палючим сонцем і по дорозі недбало висмикували якісь стебла, нашвидку оглядали їх і знову кидали на пісок. Хлопці занудьгували. Та ось зовсім несподівано прилетів мартин, з гнівним криком кинувся на Кузьму, збив бриля.