Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Кілька днів тому сейнер «Дельфін» залишив причали ростовського порту і неквапно плив уздовж північних берегів Азовського моря. Сейнеру доводилось обминати численні піщані коси. «Дельфін» часто зупинявся і, гойдаючись на хвилях, довго стояв на одному місці. Іхтіологи закидали невеликий волок, витягали здобич і знову повертали її морю. Лиш окремі рибини перед тим, як викинути за борт, уважно оглядали, зважували, міряли.

Екіпаж сейнера очолював Кіндрат Васильович, низенький сухорлявий дідок із білою, як молоко, головою. Цього разу на борту судна була велика група студентів, майбутніх біологів. Іхтіолог мав познайомити їх з морем, з живим світом морської води.

У професора було чимало турбот: на кожному кроці виникало безліч найрізноманітніших питань. Студенти цілісінький день тримали свого наставника в полоні. Треба сказати, що Кіндрат Васильович любив допитливих людей і належав до тієї категорії вчених, котрі не визнають кабінетної науки. Все своє життя він присвятив морю, його батько був рибалкою. На Приазов’ї вчений провів своє дитинство і юність, морю віддав життя. Йому довелося плавати на незграбних рибальських човнах-дубах, ходити під вітрилами на тупоносих хистких фелюгах, освоювати першокласні судна-лабораторії.

На обрії відкрилась чудова панорама рибальського селища. Мимоволі студенти замилувались зеленим берегом, білими хатками. Розглядаючи берег у бінокль, один із них, всюдисущий Славко, помітив якусь незвичайну фігуру на даху високого будинку.

— Це Деркулі, рибальське селище, — пояснив іхтіолог.

— А що то за дивовижна фігура над будинком?

— То вітровказ — творіння рук сліпого діда Тараса. Колись рибалив. Дуже цікава людина, — розповідав іхтіолог. — Йому вже за восьмий десяток. Це якраз про нього йдеться в оповідках відомого краєзнавця і фольклориста Андрія Костюченка, який вчителював у цьому краї ще на початку двадцятого століття. У часописах він надрукував чимало оповідань, легенд та повідомлень про цей берег. Рукописи Костюченка, де йдеться про рибу та рибалок, зберігаються в бібліотеці нашого інституту. Я прихопив один зошит з оповіданням цього краєзнавця. Вам буде корисно його прочитати, а я тим часом відпочину. Згода?

Кіндрат Васильович витяг із портфеля невеличкий у чорній цератяній обкладинці зошит і віддав чубатому юнакові. Той почав читати…

Про Ониська сивоголові дідусі розповідали таке.

Від деркулівської бухти Солодкого коріння і вже аж до Очеретяної коси не зустріти багатшої людини від Ониська Прища. Ніхто добре не знав, хто і коли саме прозвав за люту вдачу і копійчану душу багатія Прищем. Як смола до чобота, прилип той Прищ до Ониська. Так прозивали його і малі і старі.

Десятки рибальських дубів щоранку виходили в море ловити рибу. Дуби належали Прищеві. Його були і волокуші-верстовки, які тягли з моря невтомні забродичі. Всі вони були наймитами багатія. Прищ господарював в уловах, на причалі, на коптильнях і в засольнях.

Був той багатій присадкуватий, з сивою борідкою клинцем і з жвавими чорними очима. Невтомний Онисько скрізь устигав. Коли відпочивав старий, ніхто й не знав.

Щодня вирушав Онисько з наймитами у море. Він не боявся ні азовських скажених штормів, ні блискавки, ані грому. Жорстокі вітри частенько десь серед моря перевертали незграбні Прищеві дуби. Багато рибалок гинуло у морській стихії, але Онисько завжди рятувався. Він повертався на берег і на дошках, і на уламках щогл. Повертався і вже наступного дня знову йшов у море, і знову лунало Прищеве:

— Швидше, швидше, йолопи царя небесного!

Велетенське Прищеве подвір’я було на самому березі моря. Хатина багатія майже нічим не відрізнялася від хаток простих рибалок — була така ж присадкувата, покрита очеретом, от лише віконця були надто малі, щоб злодій, бува, не проліз. Багато зберігалося добра за товстими саманними стінами. Прищеве добро надійно охороняв патлатий пес Рябко. Його колись привезли інгуші з Кавказу у Деркулі цуценям. Було вайлувате, з товстими лапами. Довго Онисько оглядав його, прискіпливо обмацував, зазирав у рот і аж тоді купив. Купив і не помилився — через рік незграбне цуценя перетворилося на величезного злого Рябка, який не одному наймиту полатав штани.

Для собаки Прищеві рибалки готували спеціальну юшку. Лише з голів осетрин та добірної сули. Казан з юшкою наймити підсовували псові довгою жердиною — він не визнавав навіть тих, хто щодня годував його.