Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Зненацька почув тоненький посвист:

— Сю-їть…

Радісно здригнувся. Відповів таким самим тихим посвистом. Але з місця не рухався. Через якусь хвилину знову обмінялися умовним звуком. І тільки після цього зійшлися.

— Все гаразд? — спитав Ібрагімов пошепки.

— Все… — кинула Даурова.

Валерик промовчав.

— Пішли…

Вони вирушили в путь. Просувалися серед дерев і кущів нечутно, мовчки. Ібрагімов розумів: якщо він набрів на один ворожий дозор, то цілком можливо, що можна наткнутися і на другий, і на третій…

Нараз всі троє одночасно зупинилися. До їхніх вух долинув гул моторів. По звуку легко було догадатися, що десь недалеко — танки.

Обережно пішли в тому напрямку. Скоро їхнім очам відкрилася велика галявина. А в непевному світлі місяця, який ледь угадувався за негустими, але суцільними хмарами, вони справді побачили танки. Схоже було, що машини недавно звідкись прибули. Вони вилаштовувались у два ряди одна до одної. Розвідники налічили їх вісімнадцять штук.

— Нові, — шепнув Ібрагімов. — Поповнюються…

Трохи осторонь утюжили землю тягачі, переставляючи важкі гармати. А ще далі пересувалися невеликі колони військ. Одні — туди, другі — сюди.

— І нових фриців підкинули, — додала Іліта.

Це було дуже важливе відкриття. Про те, що фашисти скупчують свої сили саме тут, досі ніяких даних не було. «Виходить, що квапливо посилюють всі ділянки севастопольського фронту!» — подумав Ібрагімов, а вголос сказав:

— Тепер — у частину. І якнайшвидше…

Там, де кінчалось розташування ворожих військ, починався не високий, але густий ліс. Чагарники надійно ховали розвідників від ворожого ока. Тому Ібрагімов тихо й неквапливо розповів про розмову двох німців, яку йому пощастило підслухати.

Несподівано ззаду зататахкав кулемет. По кому він бив, невідомо.

Десь ліворуч обізвався другий. Праворуч — третій. І зчинилася така перепалка, ніби розпочався справжній великий бій.

Однак Ібрагімов зовсім спокійно сказав:

— Ліс прочісують. Це в них «сітчатим» вогнем називається. Нічого страшного немає, постріляють хвилин десять та й припинять. Перележимо.

— Перележимо, то перележимо, — неспокійно промовила Даурова, — але он уже небо сіріє.

Небо справді вже блідло, зорі ховались, світанок був недалеко. Але ж і йти небезпечно. Шалена й безладна стрілянина триває. Кулі люто сичать над головами, трощать кору на стовбурах дерев, дзенькають у кущах.

Але Ібрагімов не помилився: хвилин через десять стрілянина почала вщухати. Тишу порушували тільки поодинокі короткі черги.

Ібрагімов звівся з землі:

— Пішли…

В цю ж мить він поточився і впав. Упав, не проронивши жодного звуку, наче його підкосило. Вже лежачи на землі, вигнувся всім тілом, спитав:

— Що це… Діко?.. © http://kompas.co.ua

— Ібрагім!.. — кинулась до нього Даурова.

Вона стала на коліна, підсунула руки йому під плечі, підняла і, дивлячись у заплющені очі, повторювала:

— Ібрагіме, встань… Встань, Ібрагіме!..

На губах в Ібрагіма з'явилася кров. А дівчина ніби не помічала її, все говорила, наче марила:

— Встань, встань… якось дотягнемо тебе…

Але Валерик бачив, що говорила вона вже з мертвим. Нарешті зрозуміла це і Даурова, сіла на землю, безсило сперлася на кволі руки і, тупо дивлячись перед себе, запитала:

— Як же це?.. Що ж будемо робити?

Валерик мовчав, трусився, мов у лихоманці. Він уже не раз бачив смерть, але ця була найпідступніша, найбезглуздіша з усіх бачених. Вона забрала Ібрагімова не у відкритому бою, де він міг би поборотися з нею і перемогти, а в темному лісі, по-розбишацькому…

— Його треба поховати, — сказав Валерик. — Але у нас навіть немає чим вирити могилу.

— В Ібрагіма є ніж, — нагадала Іліта.

Землю довбали ножем і гребли руками. Раз у раз зупинялися, слухали сторожко і гребли та довбали далі. З кожною хвилиною наближався світанок. Коли розвидниться, важче буде добиратися до Чорної річки — обоє це чудово розуміли.

Перед тим, як поховати Ібрагіма, Іліта відчепила пояс з піхвами, простягла Валерикові:

— Візьми… Нехай цей ніж послужить тобі, як йому служив. Собі взяла Ібрагімів автомат.

Свіжу могилу притрусили травою, прикрили галуззям. А на дубі, який стояв у головах, Валерик зробив ножем позначку.

Пішли.

Схід уже яснів, рожевів. Витикатися з чагарників було небезпечно. До берега лишалось метрів з п'ятдесят, але ця відстань була голою, стирчали лише поодинокі кущі.

Перебігали від куща до куща. Ось і берег. Тут річка виявилася ширшою, ніж сподівалися. Чорна вода свідчила, що було глибоко. Але ж не шукати вужчого броду!..