Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Фашисти не витримують штикових ударів, відкочуються, залишаючи на полі бою своїх забитих і поранених. Але ж і захисників Севастополя стає все менше. Нелегко їм відбиватися від багатотисячного осатанілого ворога.

«Та й скільки нас, власне, залишилось на цій ділянці оборони?» — раптом зринає у Валериковій голові. І він, лежачи на сухій траві та дивлячись у простір безсонними очима, починає лічити: Даурова… Журавльов… Мамедов…

Наслідки підрахунку вражають Валерика. Він не тільки не може заснути, хоч втома сковує його тіло, а навіть не може лежати спокійно. Йому хочеться рухатись, щось робити, з кимось говорити… Не з кимось, а з усіма оборонцями міста, з своїми друзями.

Він зводиться, йде до розбитої школи, сідає там під стіною на камені, дістає з кишені шматок паперу, олівець і пише. В темряві майже не видно літер, та все ж ледве розібрати можна. Тож не варто чекати ранку, поки розвидниться зовсім, бо тоді буде не до писання.

Ніби для того, щоб ще раз переконатися, як мало їх залишилося на цій ділянці оборони, він переписує своїх друзів:

«Ось хто ми тут, біля школи:

Командир Жиділов — росіянин.

Капітан, кавалерист Гобаладзе — грузин.

Танкіст, рядовий Паукштіте Василь — латиш.

Лікар, капітан Мамедов — узбек.

Льотчик, молодший лейтенант Іліта Даурова — осетинка.

Моряк Ібрагім Ібрагімов — казанський татарин.

Артилерист Петруненко з Києва — українець.

Сержант, піхотинець Богомолов із Ленінграда — росіянин.

Розвідник, водолаз Аркадій Журавльов — із Владивостока.

Я, син шевця, учень четвертого класу Волков Валерій — росіянин.

Наша десятка — це міцний кулак, який ворог вважає за дивізію, і ми будемо боротись, як дивізія. Немає сили в світі, яка перемогла б нас, Радянську державу, бо ми самі господарі, нами керує партія комуністів. Подивіться, який міцний кулак ми створюємо і скільки фашистів нас б'ють, а ми скільки їх побили. Подивіться, що коїлось навколо цієї школи вчора, скільки ворогів лежить, а вони, сволота, думають, що нас тут тисяча, і йдуть на нас тисячами. Ха-ха, страхопуди! Навіть залишають тяжкопоранених і тікають!.. Ох, як я хочу жити і розповісти все це після перемоги! Всім, хто буде вчитись у цій школі.

Дорога десятка!

Хто з вас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі. Я хочу стати птахом і облетіти увесь Севастополь, кожний дім, кожну школу, кожну вулицю. Це такі могутні кулаки, їх мільйони, нас ніколи не переможуть сволота Гітлер і інші… Нас мільйони, подивіться. Від Далекого Сходу до Риги, від Кавказу до Києва, від Севастополя до Таш-кента таких кулаків мільйони. І ми, як сталь, непереможні!

Валерик «поет» (Вовк) 1942 р.»

Він поставив крапку і задумався, дивлячись перед собою. Може, й не так сказав, як хотілося, але немає часу обдумувати кожне слово. Головне, сказав те, що хотів!

Як розвидниться і якщо німці одразу ж не почнуть бомбити та не полізуть в атаку, він пошукає в школі паперу і перепише в кількох примірниках свою чергову «Окопну правду», роздасть бійцям…

На світанку матроси захопили німецького розвідника, який заблудився і набрів просто на наші окопи. Це був єфрейтор, високий на зріст, з тонкими рисами випещеного обличчя, з красивими і хижими, як у кібця, очима.

Він спершу відбивався, коли його схопили, а потім, уже обеззброєний, із зв'язаними руками, ішов, виструнчившись, випнувши груди, презирливо скрививши губи, удаючи з себе героя, який готовий померти за свою справу.

— Це — справжній гітлерівський вилупок! — сказав Аркадій Журавльов і штовхнув фашиста в спину прикладом. — Ей, ти! Не корч із себе героя, якщо тебе бандюгою виростили! А будеш маніжитись, заплачеш гіркими слізьми. Ти мене зрозумів?

— Так, зрозумів, — несподівано російською мовою відповів єфрейтор, глянувши на Журавльова налитими ненавистю, глузливими очима.

— Ну й ну! Пташка!.. — засміявся Аркадій. — Але приборкаємо.

На допиті єфрейтор теж поводився зухвало, зверхньо, на запитання відповідати не хотів. Нарешті Жиділову це набридло, і він рішуче махнув рукою:

— Кінчайте з ним.

Фашист цілком зрозумів і слово «кінчайте», і твердий красномовний жест. І враз його наче підмінили. Він обм'як, зігнувся, змокрів на обличчі і залепетав, як дитина:

— Не треба «кінчайте»! Я розкажу, розкажу…

Справді, став розповідати. Про нові німецькі частини, які прибули на севастопольський фронт. Про озброєння. Йому можна було вірити й не вірити, бо розповідав він плутано, сам себе поправляв, стверджував одне, потім — інше.