Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Нараз Валерик аж похитнувся, ніби його вдарило струмом. Обличчя пополотніло, а очі округлились та так і застигли, як мертві.

— Що тобі? — злякано глянула на нього Іліта.

— Тато… — ледве чутно прошепотів самими лише губами Валерик. — Он перев'язані груди…

Даурова вірила й не вірила. Адже сам Валерик сказав, що його батька застрелив офіцер… Але може бути й таке, що він тоді не вбив його, а тільки поранив… Може бути… Вона притулилася всім тілом до хлопчика:

— Мовчи… мовчи, Вал єрику!..

Однак, не надіючись, що він стримається, обхопила його й затулила йому рот долонею. «Тільки б не закричав… тільки б не озвався, бо тоді — провал!..» — гарячково думала вона. І ще міцніше притиснула до себе хлопця, ніби хотіла цим мовчазним рухом злитися з ним в єдиний організм, передати йому свою силу, свою волю.

Знову шепнула:

— Мовчи…

Але він відкинув її руку й закам'янів на одному місці. Обличчя його і губи теж закам'яніли, помертвіли.

Пролунали автоматні постріли.

Ще й ще…

А Валерик дивиться й дивиться туди, де тільки що стояв його тато.

А може, то був і не він?

… Ніколи більше Валерик не згадував про цей випадок. Нікому нічого не розповідав. Став ще мовчазніший, замкнутіший, а в очах залягла тяжка печаль.

Лише одного разу Іліта обережно спитала:

— Ти тоді… не помилився, Валерику?

І тільки їй, найближчій людині серед усіх, він коротко ще раз підтвердив:

— То був тато…

Поки Іліта з Валериком ходили по селу і пильно приглядалися та запам'ятовували все, що їх цікавило, Ібрагім Ібрагімов теж не гаяв марно часу. Він проповз на животі вздовж усього узлісся з боку Чоргуна і очима досвідченого розвідника зафіксував до найменших подробиць і скупчення ворожих військ та техніки, і укріплення, і окремі вогневі точки.

День у нього минув без особливих пригод, а коли стемніло, то мало не напоровся на німецький дозор, місце якого було хитро замасковано на крутому косогорі серед густих дерев.

Може, був би й напоровся, та почув кроки і завмер, припавши грудьми до землі в кущах. До нього наближалися три постаті. Дві йшли одна за одною, а третя — збоку. Ібрагімов одразу ж визначив, що це йде нічний дозор. Але куди саме?..

Ібрагімов навіть зіщулився мимоволі і стиснув у руках автомат — так близько вони зупинилися біля нього. Вирішив: коли що, стрілятиме, не роздумуючи. Не даватися ж їм живим у руки!..

Фашисти зникли в засідці. Тепер можна було швидко й нечутно відповзти в безпечніше місце. Але Ібрагім уже й не мав наміру відповзати. Навпаки, він ще ближче підсунувся до засідки, щоб послухати, про що вони розмовляють. Підсміюються з нього хлопці, що з німецьким підручником не розлучається, а ось зараз і знадобиться йому та наука. Звісно, може, й не все він зрозуміє, але щось та второпає…

Однак з глибини засідки чутно було тільки невиразне бубоніння. Та ось один з трьох, мабуть розводящий, пішов до села, двоє лишилися стояти біля входу до своєї схованки. Ці розмовляли між собою досить голосно.

Ібрагім затамував подих, напружив слух… Ага, ясно: радіють, що їх лишили на цій ділянці фронту, а не послали в район річки Чорної. А чого б це їм радіти?.. Чи, може, їм відомо, що від річки Чорної почнеться черговий наступ їхніх військ?.. Ага, чекай, чекай… щось один розказує, що там сьогодні побував сам командуючий фронтом. Оце так здорово!.. Коли побував, то там щось готується, це вже напевне!.. Ібрагім дослухається ще дужче, із знайомих слів уловлює зміст розмови… Тепер уже фашисти лають руських, згадують, як гарно їм було у Франції, клянуть Крим на всі заставки… І Ібрагімов мимоволі сам до себе посміхається: «Лайте, лайте, це вам справді не Франція, по якій ви пройшли переможним маршем!.. Тут ми вас ще нагодуємо кримською землею, яку ви хотіли так легко захопити!..» Далі солдати почали згадувати спільних знайомих, хто на якому фронті, а хто вже загинув. Все це Ібрагімова не цікавило. До того ж ручний годинник з світним циферблатом показував, що треба квапитись на умовне місце, щоб зустрітися з Ілітою та Валериком.

Ібрагім виждав, поки фашисти знову зайшли до своєї схованки (здається, вони домовились поїсти), і тихо відповз у гущавину кущів…

Тепер, надійно замаскувавшись, чекав на Даурову й Валерика. Чекав довго. Аж хвилюватися почав… Згадав автоматні черги, які перед вечором пролунали в селі, і гостра тривога охопила його.

Звісно, Іліта й Валерик — умілі, досвідчені розвідники, але в такому ділі ніяк не можна поручитись, що все буде гаразд.