Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Як же ти дізнався, що до мене треба йти? Тебе направили? Я тебе ще не знаю.

— Я так, навмання…

— А попав, куди треба. До мене багато хто тепер по воду ходить.

— У вас колодязь, бабусю? — зрадів Валерик.

— Який колодязь… Колодязь — аж там, унизу. Це далеко звідси. А воду я в діжку зливаю. Ношу та й ношу помаленьку. Для вас, для фронтовиків…

— Важко ж вам, бабусю! — поспівчував Валерик, оглядаючи її зовсім маленьку і, видно, кволу постать.

— Хто ж каже, що легко?.. А я потроху. Сяду перепочину, та й знову за відро… Всім важко… То куди тобі наливати?

— Ось сюди, в бідон.

— Давай… Малий ти який, а теж воюєш?

— Воюю, бабусю.

— Бережи тебе, доле! — ніби проспівала стара жінка зворушливо й молитовно. — Наливай ось черпачком. Вода в мене свіжа, не застоюється.

В кутку темніла чималенька діжечка. Валерик зняв кружок, дерев'яним прадідівським корячком зачерпнув воду, почув, як вона м'яко ллється, плескає, і від цього звуку в нього покотилася по горлу суха слина. Він припав губами до корячка. Пив жадібно, солодко й досхочу. Не сказати б, що досхочу. Уже й напився, а ще пити хочеться. Але схаменувся: не заради себе прийшов. Обережно, щоб не розхлюпати жодної краплини, налив води в бідон, закрив його ретельно кришкою:

— Від усіх наших бійців спасибі вам, бабусю… То ще можна буде прийти?

— Авжеж, приходь. Не собі ж ношу.

— А ви не боїтеся тут жить? Убити ж може.

— Ти он хлопчик, а й то не боїшся. А мені, старій, який страх?..

Він ніс бідон, припадаючи на одну ногу. Йому було важко, але йшов швидко. Його підганяла радість. Ось зараз хлопці нап'ються і повеселішають, і сили у них додасться…

Права рука в Богомолова ще забинтована, але він допомагав їй лівою і загалом почуває себе добре. Зараз він лежить в окопі з автоматом на грудях, а гранати поклав біля себе. Навіть у сутінках видно, як схудло й витяглось його і без тог довгасте обличчя. Щоки запали, ніс загострився. Він облизує язиком порепані губи.

Спершу навіть не зрозуміли, що Валерик приніс воду. Даурова запитала:

— Де це ти був, Вовчику?

— По воду ходив, — діловим тоном відповів Валерик.

— По яку воду?.. Куди?..

— Он туди… Хатина там… І бабуся… Воду для нас збирає.

— І приніс?..

Валерика оточили.

— Ти диви!.. Справді, вода!

— Оце так удружив!..

— І догадався ж!..

Богомолову першому налили води в котелок. Він пив її довго і жадібно, гучно ковтаючи. Передавали з рук у руки алюмінієвий кухлик, напивалися досхочу. Всі враз ожили, стали балакучішими, а Журавльов уже жартував, а може, й правду казан:

— Просто-таки чудасія, браточки, що вода з люди пою робить. Аж очима бачити став краще! А то — наче туман якийсь в очах, наче куряча сліпота напала… Ну, старина, від душі тобі спасибі. Колись я тебе виручив з водою, тепер — ти мене. Тоді про таке й не подумалося б…

Даурова по-материнському спитала:

— Втомився, либонь?

— І не втомився зовсім. Тільки плечі заболіли.

— Ну, лягай отут, — вона підтрусила купку сухого бур'яну в окопі, щоб Валерикові було м'якше лежати. — До світанку ще далеко, відпочинеш.

— Оце б ще закурити, — мрійливо сказав Журавльов.

— Не смій і думати, — почувся владний голос збоку.

— А я й не смію… тільки кажу.

— А ти й не кажи!

— Єсть, не казати.

Ділянка оборони в них не широка, але дуже важлива. Вони окопались на вершечку висоти. Перед ними — крутий схил, а далі — балка, вірніше, низина, що заросла молодим дубняком. У тій низині німці. Позиція в них невигідна. Для того, щоб іти в атаку, треба дертись на гору, а це не так просто.

Правда, вузькою асфальтованою дорогою, прокладеною ще до війни, можуть пройти танки, але й для них це нелегко, надто вже вузька дорога, а обіч неї круті обриви.

Оборонці міста добре розуміють, що коли б фашистським танкам вдалося видертися на гору, то тоді вже важко було б їх зупинити.

Далі, аур до Севастополя, лежить рівнина, є де розійтись і танкам, і піхоті. Тому так пильно й стежать вони за ворогом, чатують, щоб не вдарив зненацька, не обдурив якимось хитрим маневром.

А фашисти, звісно, будуть щось вигадувати, бо в лоб їм висоти не взяти. Скільки вже було атак, але жодна з них не завершилася успіхом. Вороги втратили тут десятки танків, тисячі солдат і офіцерів.

Але ж і нашим бійцям нелегко!

Гармат, кулеметів, мінометів стає дедалі менше. Старі вибувають з ладу, а нові не надходять. Не вистачає й боєприпасів — снарядів, патронів, мін, гранат. Часом прорветься якийсь корабель до Севастополя, підкине трохи зброї та набоїв, але того ненадовго вистачає. Тому й змушені захисники підніматися в контратаки. Гвинтівку — в руки, безкозирку — тугіше на голову» груди — розхристані, і кидаються на ворога!