Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Але той факт, що розвідника, який добре знає російську мову, послано саме на цю ділянку оборони, свідчив сам за себе.

Треба було негайно, не чекаючи ночі, проникнути у вороже розташування, перевірити те, що розповів полонений, уточнити його плутані дані.

Зробити це добровільно взялися Ібрагім Ібрагімов, Іліта Даурова і Валерик. Жиділов був задоволений: таким розвідникам можна доручити цю дуже небезпечну вилазку. Одразу трьом з'являтися в Чоргуні не можна. Тому домовились, що Ібрагімов піде поки що окремо, але чекатиме Іліту та Балерина в лісі.

… Надвечір у Чоргуні з'явилося двоє жебраків — жінка й хлопчик.

Жінка була в довгій полатаній спідниці, в якомусь шматті на плечах і в хустці, що закривала лоб і підборіддя, залишаючи невелику щілину для очей. В руках у неї був ціпок, на який вона спиралася правою рукою, повільно переставляючи ноги і кульгаючи. Вигляд у жінки був жалюгідний. Подивишся на неї та тільки й скажеш: «Нещасна!.. Це одна з тих тисяч, які залишилися без покрівлі і без шматочка хліба».

Хлопець був одягнений не краще. Обличчя брудне, мабуть, давно не бачило не тільки мила, а й звичайнісінької води. З-під низько натягнутого на лоб картузика з переламаним і зшитим товстою ниткою козирком байдуже і втомлено дивилися темно-карі очі.

Навіть близькі знайомі не змогли б упізнати в цих двох жебраках Іліту Даурову та Балерина. Наче й не вона ще сьогодні вранці була у військовій формі з відзнаками лейтенанта і в пілотці з зірочкою. Наче й не він був у матроському тільнику і з червоним піонерським галстуком на шиї, який носив навіть у бою.

Та ніхто не звертав на них ніякої уваги. Жителі села були заклопотані і збентежені якоюсь подією. Вони тяглися до центру села із заплаканими, згорьованими очима, смутні й тихі, як привиди.

Там на майдані виднівся натовп. Звідти долинав приглушений гомін, ніби гув рій бджіл.

— Нам треба загубитися в натовпі, — тихо сказала Даурова.

Пройшли недалеко від тієї хати, в якій Валерик жив з батьком, і серце у хлопця защеміло тугою. Немає тата. Його, звісно, поховала Марія Іванівна, і вже ніколи він не дізнається, що його син Валерик живе й воює проти ненависних фашистів, що зараз він близько біля його могили. А могилу Валерик після війни розшукає, покладе плиту, на якій викарбує ім'я та прізвище свого тата.

А он і дворище Абдули. Той німецький офіцер, який застрелив тата, давно вже смердючим трупом лежить у землі, його розстріляли зараз же після засідання воєнно-польового суду.

А Абдула, мабуть, ще живе… Ех, коли б оце можна було кинути гранату в оце гадюче кубло і рознести його вщент! А ще щоб і самого Абдулу з його виродком Мамедом пощастило впіймати!..

Але настане час, настане!..

Люди стояли великим півколом, обличчям до майдану. Перед ними в два ряди вилаштувалися фашистські автоматники. Але майдан був порожній, якщо не брати до уваги кількох офіцерів, що стояли невеличкою групою трохи осторонь.

Біля офіцера з'явився Абдула. У фесці з китичкою, у жилетці, з-під якої виглядала біла сорочка, в довгих, аж до п'ят, чорних штанях і в черевиках з загнутими вгору носками. Він ще дужче розтовстів, і ніс перед собою черево, як бочку. Широке обличчя його з великим горбатим носом стало ще червонішим і блищало масним потом.

Але поводився він перед офіцерами по-лакейському, низько кланявся, щось говорячи і розтягуючи товсті губи в улесливій посмішці.

І в цей час натовпом прокотився зляканий шепіт:

— Ведуть… ведуть…

— Глянь, зв'язані колючим дротом…

— А он один, бідолашний, і йти вже не може… тягнуть…

Тепер Іліті Дауровій і Валерикові стало цілком ясно, що тут має відбутися. Німці зігнали жителів села, щоб показати розправу над радянськими людьми. Серед приречених на смерть були цивільні, солдати і матроси — мабуть, ті, що пораненими потрапили в полон.

Абдула читав якийсь папір швидко й невиразно. Але Ва-лерик і не слухав його, а невідривно вглядався в приречених, які стояли впритул одне до одного, зв'язані колючим дротом, і мовчазно дивилися перед себе. Хоч автоматники вже виставили вперед дула і чекали команди, обличчя полонених лишалися суворо-спокійними, і тільки дехто з них водив очима по натовпу.

В юрмі людей, серед яких стояли й Даурова з Валериком, то тут, то там чулися схлипування, плач, якась жінка не витримала страшного видовиська й знепритомніла, і її підтримували під руки два старих чоловіки, боячись винести з гурту, щоб не привернути уваги фашистів.