Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Смерті собі шукаєш?.. Не дозволяю!

Валерик спершу навіть не повірив. Чому-«не дозволяю»? А як же без патронів атаку відбивати? Хіба він тільки для себе? Для всіх! І для неї — теж!..

— Якої смерті, товаришу лейтенант?.. Тут, в окопі, гірше сидіти… Поки їхні літаки відбомблять та артилерія відстріляється, а я й обернусь кілька разів… Бо коли в атаку підуть, то пізно буде… А стріляти чим?..

«Справді, чим стріляти?» — думає й Даурова. У неї ж у самої тільки два набитих диски лишилося. Хіба їх надовго вистачить?..

Але ж і Валерик ризиковане діло задумав! Фашисти сидять у своїх окопах напоготові і тільки помітять хлопця, одразу ж на мушку візьмуть.

— Боюсь я за тебе, Валерику, — сказала вже не так твердо.

— Та ви не бійтесь, Діко, — перейшов на інтимний тон Валерик. — Я, як миша, прошмигну. Хіба ж я не розумію?..

— Ну, гаразд… Тільки дивись, будь обережним.

Валерик поклав біля Даурової свій автомат, гранати, схопив дві порожніх сумки від боєприпасів, перекинув легке гнучке тіло через бруствер і покотився вниз з крутого схилу. Його друзі в окопах тільки охнули: що ще придумала ця гаряча голова?!

А Валерик уже внизу, серед мертвих. Переповзає, відстібує повні патронташі, кладе в сумки й за пазуху, набиває патронами кишені. Бере у своїх і в фашистів. Адже в багатьох оборонців є й трофейні автомати.

Літаки ще скаженіють угорі. Одні відлітають, інші прилітають. І не шкодують бомб.

Валерик дереться вгору до своїх. Повзти незручно, важко, бо, мабуть, з пуд металу на собі тягне. Не тільки патрони та автомати, а ще й кілька дисків прихопив. Він важко дихає, тільник на ньому мокрий, прилип до тіла. Але на серці радісно.

Ось він уже в окопі. Висипає свої трофеї на землю:

— Беріть, хлопці, розбирайте. А я зараз ще…

— Може, досить? — уже не наказує, а ніби радить, ніби просить Даурова. Вона й сама не сподівалась, що Валерикова вилазка буде такою врожайною. А тепер побачила, скільки боєприпасів приніс, то аж повеселішала. Всі бійці теж хвалять хлопця:

— От герой! Справжній Гаврош наш севастопольський!

Тим часом літаки відбомбились. Вдарила ворожа артилерія. Німці не зраджують себе, як виробили тактику: авіація — артилерія — атака, так її й тримаються, незважаючи ні на що, здійснюють її з дивовижною точністю.

В одному тільки вони не можуть добитись точності: ніяк не візьмуть висоту. Кинуться на наші окопи, залишать на схилі трупи солдат і офіцерів і відкочуються в своє розташування як пес, що ховається після бійки зализувати рани.

— Оце, поки їхня артилерія б'є, я ще раз… — каже Валерик?І вже знову котиться вниз. Ворожі снаряди падають в районі оборонних ліній, і Валерикові вони не страшні. Йому треба боятись тільки ворожих снайперів… Ось уже, видно, якийсь помітив його, бо куля вдарила об камінь зовсім рядом і зафурчала відлетівши рикошетом.

Але Валерик знає, як обдурити снайпера. Він бере з землі каску, кладе її на камінь так, щоб вона ледве виднілася, а сам не підводячись, відповзає вбік. На цей раз снайпер не промахнувся. Збита кулею каска покотилася по землі. Це — добре Снайпер подумає, що влучив у живу ціль.

А Валерик уже порається в іншому місці, тугіше набиває сумки зарядженими дисками, пхає за пазуху наповнені патронташі, гранати. Але треба поспішати. Артобстріл ось-ось закінчиться. А до того, як німці підуть в атаку, треба бути на місці.

І він, хитруючи, петляючи рівчаками та ущелинками, щасливо дістається до своїх окопів.

Там уже тривога: довго немає Валерика! А коли побачили його біля себе, — товстого, незграбного й такого рідного, — то аж обнімати почали. Лають за те, що так одчайдушно ризикує собою, але та лайка на похвалу схожа.

Розібрали патрони, диски, гранати, знову кожен зайняв своє місце.

Прийшов з КП Гобаладзе. Похмурий, лютий, аж з лиця чорний. Він нічого не приховує від своїх бійців. Навпаки, говорить всю правду, хоч вона й дуже гірка.

— Просив у Жиділова поповнення, але поповнення не буде. Наказав тримати рубіж тими силами, що є… Людей зайвих немає. Ясно?..

— Ясно… — Бійці іншого й не чекали. — Самі розуміємо…

— Боєприпаси витрачайте економно. Але й себе бережіть. Не забувайте, що кожен з вас за взвод воює… За роту!..

Вже цілу годину кипить бій.

Фашисти наступають колонами. А відкочуються, як перелякана отара овець. Одначе атак не припиняють. Видно, вирішили будь-що вибити захисників міста з окопів.

Севастопольці маневрують, швидко й непомітно для ворогів перебігають з місця на місце, стріляють то поодинці, то групами, і ворог ніяк не може збагнути, де в них найслабше місце оборони, щоб саме туди вдарити.