Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

А танки тим часом наближались. Від їхнього гуркоту стугоніла й дрижала земля.

— Не пройдете, я ще живий… — хотів вигукнути Валерик, але голосу свого він не почув, бо груди його хлипко хапали повітря, а губи вже не слухались.

І все-таки він ще звівся на ноги. Затиснув гранати в лівій руці, пішов назустріч танкам. Тут же зрозумів, що лівою рукою не докине або кине не точно. Тоді він, стогнучи від болю й люті, підняв і праву руку, обхопив гранати всіма десятьма пальцями і, зібравши останню силу, кинув в'язку під гусениці переднього танка.

Гримнув вибух.

Підбитий танк завертівся на одному місці.

Валерик уже не бачив, як його друзі запалили пляшками з горючим і два інших танки, не бачив, як брали в полон танкістів.

Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері… Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притисла до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:

— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..

До неї підступив Гобаладзе, торкнувся плеча:

— Він уже не чує, Іліто… Заспокойся…

Вона глянула на капітана якось дивно — недовірливо й вороже. Здавалось, зараз крикне: «Як ви смієте? Це ж — Валерик!.. Наш Валерик!..» Але він не дав їй нічого сказати, а тихо і виразно промовив:

— Іліто, він уже мертвий.

Даурова, нарешті, збагнула, що сталося, і нестримно заридала. Біля неї стояли Гобаладзе, Енвербек Азієв, її бойові друзі, солдати і матроси, але ніхто не втішав її. Хай виллє слізьми своє горе. І їхнє горе.

Вони бачили, як Іліта стала розв'язувати піонерський галстук на грудях Валерика. Акуратно розгладила його долонями і почала складати вдвоє, вчетверо…

— Що ти хочеш робити, Іліто? — запитав Азієв.

— Я збережу Валериків галстук.

— Його галстук належить усім нам, — промовив Азієв, м'яко поклавши руку Дауровій на плече. — Ми його вивісимо на найвиднішому місці, і він буде для нас як прапор.

Вона подумала трохи й віддала галстук Азієву:

— Ти правильно кажеш, Енвербек… Он у вікні школи вивісь. Його буде всім видно…

Увечері, як стемніло і настало коротеньке затишшя, Валерика поховали тут же, біля школи, де вже майорів його червоний галстук. Могилку обклали кам'яними плитами і на одній з них написали:

«Тут похований піонер-герой

ВАЛЕРІЙ ВОЛКОВ».

Ще кілька діб билися севастопольці за своє місто, показуючи безприкладний героїзм і самовідданість. І весь час у вікні школи негаснучим вогнем палав Валериків піонерський галстук, надихаючи бійців на нові бойові подвиги.

А коли за наказом Верховного командування наші війська тимчасово залишили Севастополь, його оборонці пішли на інші фронти, влилися в партизанські загони, які діяли в Криму. І всі, хто знав Валерика, хто воював з ним пліч-о-пліч, назавжди понесли у своєму серці світлу пам'ять про юного героя.

Давно відгриміла Велика Вітчизняна війна, і події, зв'язані з нею, стали історією.

Непереможна Радянська Армія звільнила всю нашу землю, в тому числі й Севастополь, від фашистської нечисті, розгромила ворога в його лігві, і колишні воїни повернулися до мирної праці. Люди залікували рани на власному тілі і на тілі нашої землі. Всі ми єдиною дружною сім'єю будуємо комуністичне майбутнє.

Але ніколи не забудуться ті, хто поліг у жорстоких боях.

Не забудеться і Валерій Волков.

Іліта Даурова, яка тепер живе і працює в Північній Осетії, завжди пам'ятала те, що писав Валерик у своїй «Окопній правді»: «Хто з нас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі…»

І Даурова поїхала в Севастополь, щоб виконати заповіт героя. Вона побувала в багатьох школах і розказала, як це було.

Тоді піонери Севастополя почали розшуки матеріалів про Валерія Волкова. До них приєдналися піонери Москви, Осетії, Вірменії та інших республік.

Знайшлося чимало людей, які близько знали юного героя, воювали з ним в одних окопах. Так з колективних спогадів, з документів і свідчень вималювався образ піонера Валерія Волкова, який показав приклад мужності і відданості Радянській Батьківщині.

Тепер школа в Севастополі, у вікні якої висів Валериків піонерський галстук, зветься «Школа-інтернат № 4 ім. Валерія Волкова». У ній створено музей юного героя. Музей весь час поповнюється новими експонатами.