Не стало мін. Мало, зовсім мало залишилось патронів і гранат. Тому кожен стріляє тільки тоді, коли твердо переконаний, що не промахнеться. Жодна куля не повинна пропасти марно!.. А гранати притримують. Вони ще знадобляться!..
Бійці вже ледве тримаються на ногах від перевтоми. Очі у всіх хворобливо блищать. Обличчя чорні від гару і пилу. Голоси захриплі. Та вони вже й на людей не схожі — обірвані, чорні, закривавлені, обмотані брудними бинтами, з зарослими обличчями.
Але — стоять!
Поранені не просять допомоги, бо знають, що ждати її немає звідки. Іліту Даурову вдарило осколком у голову. Вона сама собі перев'язала рану. Але невдало. Кров просочується крізь марлю, і на неї густо осідає гарячий пил. Біль туманить їй мозок, сліпить очі. Але вона не залишає окопу, а разом з іншими перебігає з місця на місце, ретельно цілиться, стріляє і щось викрикує по-осетинському, може, сама того не помічаючи.
Нарешті атака фашистів знову захлинулась.
І тоді знесилене тіло відмовилось підкорятися мозкові. Даурова лягає грудьми на бруствер, і здається, що вираз обличчя у неї до всього байдужий. Вона мовчить, тільки водить запаленими очима туди й сюди… Вона бачить, що там, унизу, фашисти перешиковуються. Виходить, знову будуть атакувати. В котрий це раз?… Давно вже й лік загублено тим атакам.
Лежать і бійці, відпочивають, важко хапають гаряче повітря широко відкритими ротами. Ждуть… Кожен знає, що тут, на оцьому місці, йому треба битися до останнього патрона. А якщо доведеться загинути, то в жорстокому бою.
Кожен це знає. Але ні в кого в очах не видно страху.
Ніякого страху не відчуває й Валерик, хоч йому теж добре відомо, який його тут може чекати кінець. Він відкрив диск і лічить патрони. Один, два… п'ять… двадцять… тридцять два… На цій цифрі його рахунок обірвався. Тридцять два патрони в дискові. Отже, він мусить знищити ще тридцять два гітлерівці.
Жодної кулі не випустить повз ворога. Стрілятиме так, щоб бу» ло напевне, без промаху.
А ще є три гранати. Це, як кажуть, буде на закуску. Як уже не лишиться жодного патрона. Гранатами він теж не промахнеться. Кожну з них кине в саму гущу ворогів…
Дивно, чому ж гітлерівці не йдуть в атаку? Чому не з'являються в небі їхні літаки і не б'є артилерія?..
Гаряче кримське сонце, хоч і повернуло з обіду, але палить нещадно. Від розбитого приміщення школи на землю лягла тінь — єдина тінь на увесь широкий степ навколо! — і до неї, в її прохолодний захисток, уже потяглися деякі поранені.
Важко звелася з землі Іліта Даурова. Нетвердо ставлячи ноги та погойдуючись, вона теж попленталася до школи.
До неї підійшов Енвербек Азієв, узяв за руку:
— Допоможу тобі, Діко. Ти ледве на ногах стоїш.
Вона відмовилась:
— Я сама… Фашистів пильнуй.
З надією поглядали в бік Севастополя: може, з'явиться Ліда Нефьодова чи ще хтось з водою? Як вона зараз потрібна, ота вода! Хоч би для поранених!..
Але сухий і жовтий степ — пустельний. Тільки гаряче прозоре марево — схоже на воду хвилями перекочується по ньому. Вщерть наповнена спекою тиша нависла над землею. Здається, що оця гаряча важка тиша окутала весь світ.
Її нагло розколов рев моторів.
Залізний, брязкітливий рев народився ніби з самої тиші і швидко наближався, дужчав, поглинаючи її.
Три танки з чорними хрестами на сірих броньованих бортах повним ходом мчали по вузькому розбитому шосе.
Так ось чому німці не полізли в чергову атаку! Вони вирішили спершу послати оті залізні потвори, які б з ходу прорвали лінію оборони і розчистили піхоті шлях на Севастополь.
Танки мчали не в ряд, а один за одним, бо дорога була дуже вузька, а обіч неї спадали круті схили.
У оборонців не було протитанкових рушниць — мабуть, про це вже знали й фашисти, — тому броньовані страховиська нічого не боялись.
Валерик швидко оглянувся довкола, оцінюючи ситуацію. Він був найближче до шляху, танки йшли просто на нього!..
Валерик вихопив із-за пояса свої три останні гранати. Глянув біля себе туди-сюди: чим би зв'язати їх? Від порожнього дерев'яного ящика з-під «лимонок» відірвав шматок дроту, міцно скрутив ним гранати докупи.
Він не став ждати, поки танки підійдуть близько до окопів, а кинувся їм назустріч.
Зненацька на передньому танку задрижало дуло кулемета, сліпучо-білі вогняні жала пронизали повітря…
Валерик упав, ніби зачепившись за щось ногою. Пальці випустили гранати. Уже лежачи на землі, він відчув вогняно-пекучий біль у правому плечі, побачив кров на тільнику і зрозумів, що куля пронизала йому груди біля правого плеча.
Читать дальше