Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Єсть, розвішати й доповісти!? — Виконуй.

Валерик спершу побіг у свою землянку. Тут він вирішив причепити найкрасивіший лозунг. Йому хотілося похвалитись перед Дауровою, Ібрагімом, Аркадієм Журавльовим. Але застав він тільки Іліту Даурову. Дівчина сиділа й пришивала до сірої солдатської сорочки ґудзика.

— Де це ти був, Балерину, так довго? — запитала вона. — Я вже думала, чи не сталося чого… Он там твій обід у котелку стоїть. Ще, мабуть, не прочах. Я його в простирадло загорнула.

— Спасибі, Діко, — подякував Балерин, але зараз же й забув про обід. — Я виконую бойове завдання нашого комісара…

— Бойове завдання?.. — повела чорними густими бровами Даурова. — Яке ж?..

Він розгорнув найяскравіший лозунг:

— Ось гляньте… Комісар навіть подякував мені.

— Ой, як гарно! — не стрималася й Даурова, щоб не похвалити. — І оце все сам?

— Сам.

— Так ти ж — справжній художник!.. Давай допоможу повісити.

Вони разом прибили на стіні лозунг так, що кожен, хто зайде в землянку, одразу ж його побачить. Даурова вголос прочитала:

— «Тисячі знищених ворогів — такий наш подарунок Першому травню!» Здорово!.. Ой, як добре!.. Ну, а зараз сідай їсти.

— Ні, я ще побіжу інші розвішаю. Комісар наказав, щоб я йому доповів.

— Розвішаєш і доповіси… А поки не пообідаєш, я нікуди тебе не пущу… Хіба ти не знаєш, що виконувати треба в першу чергу останній наказ? Ось я тобі й наказую: сідай їсти.

Балерин справді відчув, що таки дуже зголоднів. Коли малював, то й про їжу забув, а зараз живіт підтягло.

У погнутому солдатському котелку ще парувала смачна й апетитна перлова каша. Біля котелка лежав кусень тривного чорного хліба… Якийсь час Балерин їв мовчки, жадібно ковтаючи кашу та перемелюючи хліб міцними зубами. Але раптом перестав їсти й повернув голову до Даурової:

— Діко, а Павлик Морозов писав вірші?

Вона здивовано глянула на нього. Запитання було дуже вже несподіване. І тому в свою чергу запитала:

— А що?..

— Ну, писав чи не писав?

— Я думаю, що… писав. А навіщо тобі це знати?

— Та… так… — почервонів Балерин і заходився вигрібати з дна котелка рештки каші..

— Спасибі… Я побіг…

І його постать, незграбна й кумедна в драному піджаку з довгими рукавами, швидко зникла за дверима землянки. Іліта Даурова провела його теплим поглядом.

Балерин біг від землянки до землянки.

Скрізь його зустрічали радо. Уже всі знали, що в бригаді морської піхоти з'явився хлопчик, і кожен хотів познайомитися з ним, поговорити. Він приніс солдатам спогади про довоєнне життя, про власні домівки, про своїх таких самих хлопчиків — синів чи менших братиків…

В одній землянці Балерин застав високого, стрункого і вродливого капітана з тонкими чорними вусиками. Той зустрів його дуже привітно, заговорив з грузинським акцентом:

— Захади, захади, дарагой. Гостем будеш.

— Я не гість, — з гідністю відповів Балерин. — Я виконую завдання комісара.

— Яке завдання? Гавари, дарагой.

— Ось лозунг до Першого травня у вас повісити треба, — показав Балерин.

— Повісимо лозунг. Аякже, обов'язково повісимо. А зараз давай познайомимось: капітан Гобаладзе, колишній кавалерист, а нині — командир взводу морської піхоти.

— А я — Валерій Волков.

Вони міцно потиснули одне одному руки.

— Дуже добре, дарагой, що ти — Вовк, — поблискуючи надзвичайно білими зубами під чорним шнурочком вусів, говорив Гобаладзе. — Хай фашисти бояться Вовка!.. Ану, давай твій лозунг, дарагой, що тут у тебе написано?..

Він розгорнув один аркуш, другий і поклав на стіл.

— Оцей давай нам, дарагой Вовк… Тут добре сказано і «Де лиш фашиста побачиш, там ти його і убий!» Це — саме для моїх морячків-піхотинців! Хай читають і убивають фашистів, як скажених собак!..

Коли Балерин біг до іншої землянки, його хтось покликав:

— Ей, Балерину! Греби сюди!..

Хлопець оглянувся. Побачив кілька замаскованих гармат і біля них — солдата в касці, якого було видно тільки до пояса, бо нижня частина тіла ховалася в окопчику.

— Та підходь, не бійся! — махав рукою артилерист. Балерин підійшов.

— Що це в тебе? — запитав солдат, кивнувши головою на згорток, який хлопець тримав під рукою.

— Лозунги…

— Ану, дай… Та ти не бійся. Хіба ти мене ще не знаєш?

— Ні…

— Та я ж — Іван Петруненко! Молодший лейтенант, артилерист. Ясно?.. Мене не тільки свої, а й фашисти добре знають, бо як ото заллю їм сала за шкуру, то вони мов на гарячій сковорідці шкварчать!.. — І він зареготав на повні груди, які видималися з-під плащ-палатки, як бочка.