Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Гарячий вітер війни котить його, мов відірваний від дерева листочок. А він, безсилий зачепитися, виявити опір цьому вітрові, чимось зарадити собі, котиться й котиться… Чиясь могутня воля керує ним, керує всіма іншими людьми — дорослими й дітьми. Все підкорено законам війни, жорстоким і невмолимим.

Але, мабуть, і той, кому дано творити ці закони, не завжди змушений робити те, що йому хочеться. Бо хіба ж з доброї волі наші війська залишили Керч і оце тісняться біля Севастополя? Хіба з доброї волі виїздить з міста населення, щоб поневірятись потім по невідомих і тяжких шляхах? І хіба з доброї волі виїздить оце зараз їхня школа?..

Та невже ж таки фашисти справді візьмуть Севастополь і увесь Крим? Хіба-таки в нас немає сили, яка зупинила б їх і розгромила?

Ні, не вірив цьому Валерик. Є в нас така сила. Вона дужча за фашистську. Тільки ще не звелася на увесь зріст, не показала себе. Але надійде час. Вдарять наші по гітлерівцях так, що під них тільки погана згадка залишиться!

Шкода ось, що йому, Валерикові, не доведеться докласти і своїх рук. Шкода, що його пекуча ненависть до ворогів марно згоряє в грудях. Він поїде разом з усією школою в глибокий тил, на Велику землю, і лише по радіо та по газетах стежитиме за полем жорстокої битви. Ой, як шкода!..

— Машини! Машини прийшли!.. — пролунали звідусіль голоси і одірвали Валерика від його нерадісних думок.

— Не затримуйтесь, діти! — гукнула до всіх Клавдія Василівна. — На нас у бухті чекає корабель.

Поки готувалися до виїзду, увесь час не припинялася стрілянина. Там зататахкає кулемет. Там гримне гармата. Там зчинять перепалку автомати. Але того всього якось начебто вже й не помічали. Вуха, мозок і нерви звикли, прижилися, пристосувалися. Ніби так і треба. Навіть дивно було б, якби запанувала суцільна тиша.

Та зненацька повітря над горами задрижало від реву літаків і пронизливого свисту бомб. Здригнулися і самі гори. Одна за одною впали важкі бомби, здійнявши вулкани вогню і диму. На той час учні були вже біля машин, деякі навіть сиділи в кузовах з напнутими брезентовими будками.

Валерик ще стояв на землі. Крізь гуркоти вибухів він почув одчайдушний крик Клавдії Василівни:

— В штольню! Швидше в штольню!..

Але чийсь чоловічий голос заперечив:

— Куди — в штольню?.. Лягай!..

Валерик упав на землю, придавлений залізним ревом пікіруючих літаків. Лежав, притулившись грудьми і щокою до землі. Йому здавалось, що гори зрушили з місця і насуваються одна на одну, б'ються важко грудьми, як казкові велетні, вибухають вогнем, залізом, камінням, димом і смородом. Навіть старі віковічні дерева, вирвані з коренем, летять у насиченому гаром повітрі, підкинуті вибуховою хвилею.

Вуха Валерикові ніби забило тугою ватою, але очима він бачив не тільки вогняні стовпи вибухів, велетенські чорні фонтани землі та каміння, але й окремих людей, своїх однокласників.

Одні з них лежали так само, як і він, а інші кудись бігли, може, навіть не тямлячи куди…

І раптом недалеко від себе вздрів Клавдію Василівну. Спершу й не впізнав її. Жінка билася під великим сірим каменем, як підстрелений птах. Вона зводилася на коліно і одразу ж падала, безсило тріпочучи руками, мов крилами. Зводилась і знову падала. Сріблясте волосся її звисало на обличчя й на плечі, вся права щока й права скроня були червоні від крові, плече оголене і теж червоне, аж чорне… Власне, плеча не було. Тільки тепер Валерик втямив, що Клавдія Василівна вимахує лише однією рукою, а замість другої гойдається відірваний рукав. Спотворене тіло борсалось, чіплялось за життя, з останніх сил боролося зі смертю.

Валерик схопився, вмить опинився біля вчительки.

— Клавдіє Василівно! Клавдіє Василівно!.. — закричав він надривно. — Я допоможу вам… допоможу…

— Доп-поможи…

Підтримана Валериком, вона справді зіп'ялася на коліна, але тут же безсило вронила голову і, дивлячись на хлопчика широко відкритими очима, в яких уже згасала свідомість, ледь чутно прошепотіла:

— Не забудь… цього… Валерику… не прости…

— Не прощу, Клавдіє Василівно, не прощу, мамо!.. — з відчаєм у голосі вигукнув Валерик. І раптом заплакав нестримно й гірко: — Не треба, не треба вмирати! Вставайте, я допоможу вам!.. Дивіться, он машина, ми зараз відвеземо вас до лікаря…

Він все ще намагався підняти жінку, забувши про вибухи і про смерть, якд безжально косила людей навколо і кожну мить могла скосити й його. Йому тільки хотілося врятувати Клавдію Василівну, його вчительку, його матір…