Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Та нічим він уже не міг зарадити. Тихими й теплими очима Клавдія Василівна востаннє глянула Валерикові в обличчя, і тільки по її губах він прочитав, як вона сказала:

— Си… ноч… ку мій…

Потім ще якось тяжко й протяжно зітхнула, наче від нестерпного болю:

— О-о-ох!..

І вже нежива затихла на землі. Кров холонула у неї на плечі, гусла на скроні і на щоці…

Тоді Валерик встав і пішов.

Він пішов униз, до бухти, не думаючи про те, що йому треба ховатись від осколків і що йому взагалі треба чогось боятись. Він знав, куди йде…

Його самотня постать у довгому драному піджаку з простоволосою головою з'являлась то серед скель, то серед чагарників. Незабаром він опинився на протилежному схилі Північної бухти і подерся на гору. Гора була посічена, мов велетенськими шрамами, глибокими ущелинами, які позаростали густою, ще без листя, ліщиною.

Хапаючись руками за каміння та за оголене коріння дерев, він видерся на гору. Але й тут не зупинився. Тільки глянув праворуч, де за широким простором степу виднілися низенькі будиночки околиці Севастополя.

А ліворуч (Валерик це добре знав) тяглися оборонні лінії. Ось до них хлопець і повернув. По дорозі кілька разів його зупиняли бійці, питали, хто такий і куди йде. Тоді він називав ім'я комісара Єхлакова, і його пропускали та навіть показували найближчу дорогу.

Була вже надвечірня пора, коли Валерик опинився на знайомому місці, серед землянок і окопів.

Він не знав, що з ним буде далі і як його зустрінуть. Але не прийти не міг. Його привела люта ненависть до ворогів, бажання поміститися за все те, що він бачив і пережив за час війни. Його привело тверде рішення — не зійти з цієї землі, де кров'ю политий кожен камінець, навіть якщо йому доведеться померти.

Біля першої ж землянки зустрівся з Ілітою Дауровою. Вона була в пілотці, з-під якої виглядало густе чорне волосся, в чоботях і маскувальній плащ-палатці. Дівчина наче з-під землі виросла перед Валериком і зупинилася, просто-таки приголомшена цією несподіваною зустріччю:

— Валерику!.. Невже ти?..

— Я, Діко, — аж кинувся до неї хлопець, переповнений раптовою радістю.

— Де ж ти тут узявся? — все ще не вірила своїм очам Даурова.

— Прийшов ось…

— Сама бачу, що прийшов. Навідати, чи що?

— Ні, назовсім я…

— Тобі дозволив Микола Євдокимович?

— Я його ще не бачив…

Даурова замислилась:

— Маємо новий клопіт… Ну, ходімо до комісара, хай мені ще раз за тебе шию намилить.

— Ходімо, — невесело сказав Валерик. Він подумав, що зараз комісар знову щось вигадає, аби тільки відправити його з передової, або ж запропонує евакуюватися. Та що б він не казав, що б не пропонував, Валерик уже нізащо звідси не піде. І хлопець міцно стиснув губи та внутрішньо зібрався увесь, готуючись до важкої розмови.

Єхлаков стояв спиною до дверей і комусь кричав у телефонну трубку:

— Ну, ще що?.. Та не мовчіть же!.. Так, так… А ще?.. Все розповідайте, я не кисейна баришня!..

Потім довго слухав, усе нижче й нижче опускаючи голову і круті плечі. Тихо промовив «Ясно…» і повільно поклав трубку на рогачики.

Він, мабуть, не чув, що до землянки зайшли, бо поводився так, наче був сам. Щось пробубонів невиразне, опустився на стілець біля столу, повернувся боком до дверей і тільки тепер побачив Даурову та Валерика. Рвучко схопився з стільця:

— Валерик?.. Живий?.. Ну, сідай. Розказуй, як там все це сталося… Я вже дещо знаю. Ось дзвонили… Одна тільки машина з школярами прорвалася до бухти. Як же ти врятувався?

— Клавдію Василівну вбило… — глухо промовив Валерик, дивлячись прямо в очі Єхлакову.

— І її?.. — аж застогнав Єхлаков. Відвернувшись, сам до себе сказав:

— Скільки смертей!.. Ніколи, ніколи фашистам не буде виправдання! І через тисячу років люди не забудуть!

Потім він сів і сперся грудьми на ріжок столу. Довго сидів так мовчки, мабуть, забувши про Валерика й Даурову. Лице його взялося глибокими зморшками і мов закам'яніло.

Валерик не наважувався поворухнутись. Нарешті спитав нерішуче:

— Як же тепер зі мною?..

Єхлакова наче розбудило це запитання, він одірвався від столу, ступив кілька кроків по землянці.

— А що ж з тобою?.. Все ясно. Лишайся з нами.

Валерика викликав до себе Єхлаков:

— Малювати вмієш?

— А навіщо мені малювати? — здивувався хлопець.

— Було б добре, коли б умів. Нам до Першотравневих свят потрібні плакати, карикатури на фашистів, лозунги.

Тільки тепер Валерик згадав, що справді наближається Перше травня, подумав: «Хіба його святкуватимуть в таких умовах? Хіба до свята зараз, коли щодня точаться бої і гинуть люди?..» Але своїх сумнівів комісарові не висловив, а лише сказав: