Енн Файн - Борошняні немовлята

Останній поворот! Саймону ввижалося найгірше! Борошняне немовля справді досі безпечно заховане у кущі? Хіба рушник був так само пожмаканий, коли він його туди запихав? Чи…

Хлопець укотре втратив м’яч, і той прокотився в нього між ногами.

— Попереджаю тебе, Мартін! Ще один такий недолугий пас — і ти закінчиш це тренування п’ятдесятьма відтисканнями!

Одне Саймон зрозумів напевно: самотужки людині з цією роботою не впоратися. Навіть щоб наглядати за борошняним немовлям, потрібно двоє людей. Підміна. Хтось запасний. Хтось без планів на вечір. Ці слова його мама повторювала безліч разів: коли не могла знайти няню на вечір або ж не могла собі дозволити її послуг. Безперечно, вдвох усе було б значно простіше. Дивно, але вона ніколи не висловлювала бажання, щоби батько повернувся (якщо не зважати на один випадок, коли мама, стоячи біля краю Саймонового ліжка, з гіркотою в голосі промовила: «Що ж, прикро. Шкода, що твій тато не тут і не може за тобою наглянути»).

Але Саймон за ним сумував. Не за ним особисто, звичайно. Як можна сумувати за кимось, кого ти ніколи не знав і чиє обличчя пам’яталося як розмита картинка. Той, за ким сумував Саймон, був вигаданою ним же особою. З темним кучерявим волоссям — такий, як на тих кількох неякісних фотографіях, які хлопчик познаходив у шухлядах. З прекрасним співочим голосом, про який навіть бабуся згадувала: «Чудовий тенор. Коли він співав, аж крокви дзвеніли». Саймон сам додумав татові зморшки навколо блакитних очей, глузливу посмішку і сильні руки, якими він міг би вправно підкидати й ловити сина. Саймон у дитинстві згаяв багато часу на те, щоб придумати, як саме його батько повернеться. Одного дня він раптом передумає. Просто прийде, без будь-якого попередження, і вони з мамою почнуть усе спочатку. І цього разу все завершиться добре. Тато захоче лишитися. Щодня, коли Саймон плівся додому по Вілберфорс-Роуд, повертаючись зі своєї першої школи, він давав волю думкам. Батько стоятиме біля хвіртки з розкритими обіймами. Він крикне, щоб Саймон поквапився. І Саймон чкурне так, що аж бруківка задвигтить у нього під ногами, і врешті-решт пробіжить повз останній сусідський будинок та кинеться в сильні батькові обійми.

За десять футів [11] Фут — одиниця вимірювання довжини. 1 фут 30,48 см, тож 10 футів — це близько 3 м ( прим. редакторки ). до повороту Саймон сповільнював крок, щоб його мрія прожила трішечки довше. А потім відганяв образ батька так само легко, як і вимальовував його у своїй свідомості. Саймон стирав цю картинку ще до того, як повертав на свою вулицю. Він навчився цього фокуса, щоб тамувати розчарування, яке накочувалося, немов сльози, і щоб не псувати собі радість від повернення додому.

Щоправда, одного разу Саймон таки заплакав. Просто не зміг стриматися. Та й він тоді був зовсім малий — лише шість років! Шестирічні діти весь час рюмсають. У нього була головна роль у різдвяній п’єсі (роль «тестя Йосипа», принаймні так він думав спочатку, поки пані Несе не пояснила йому, хто такий тесля). Саймон вивчив свої слова і мав пурпурну накидку, яка так велично тягнулася за ним, але пані Несс постійно повторювала, що краще її зняти і віддати комусь із трьох царів. Щоразу, коли він загортався у цю складчасту накидку, то майже чув музику, якою вітають королів. Він згоряв від нетерплячки в очікуванні цього великого дня.

Однак того дня мама не прийшла. Саймон знав, що вона може не прийти, бо коли зранку мама благала пані Спайсер провести його до садочка, то ледве трималася на ногах і заходилася жахливим кашлем. У неї сльозилися очі. Але протягом ранку він якимось чином зміг переконати себе, що вона прийде, хай навіть і хвора, тож коли настав час і пані Несс виштовхала його на сцену, він перш за все почав роздивлятися обличчя в залі, відчайдушно намагаючись знайти свою маму.

— Якщо я зможу прийти, то буду одразу біля дверей, — обіцяла вона йому.

Біля дверей сиділа Сью. Смішно, але він ніколи раніше не задумувався, що мамі, певно, було непросто спуститися сходами, щоб в останній момент їй зателефонувати. І Сью, мабуть, покинула все — відпросилася на решту дня з роботи і швидко поїхала в інший кінець міста — просто, щоб сидіти там, де попросила її подруга, одразу біля дверей, намагаючись бути кимось для її сина.

Однак це було не те, чого він чекав. Під час короткої перерви між сценами пані Несс, захопившись боротьбою з величезною блискучою зіркою з фольги, яку треба було почепити на светр Гіацинт, на хвильку забулася: